Читати книгу - "Золото і анаконда"

Мене попросили привезти ще кілька екземплярів цієї незвичайної тварини, і я пообіцяв жителям селища за кожну жабу по цілому песо — понад дві крони на шведську валюту.

Це виявилося великою помилкою з мого боку. Я мало не спорожнив усю експедиційну касу! Наскільки рідко трапляються гігантські жаби, настільки, очевидно, поширені тут ці маленькі червоні жаби.

Першим прибіг до мене хлопчина з десятком жаб, і я дуже зрадів. Але скоро перед нашим будинком уже стояла черга мисливців за жабами віком від п’яти до дев’яноста років. У кожного з них була банка, згорток чи пакет із бананового листя з жабами. Довелось посилати кількох хлопців попередити тих, котрі ще не повернулися, що мені й цих жаб забагато. Я вибрав, скільки треба було, а решту випустив. Кілька хвилин після того перед нашим будинком лежав ніби живий червоний килим.

Через три дні ми з удавом, гігантськими і червоними жабами повернулися з Ла Сіудад де Мадрігаль в Пасто. Я б охоче затримався там довше, бо одержав багато замовлень із зоопарків і музеїв на свою «Буфо», але для нас найважливішим був фільм, і довелося поспішати.

Поверталися ми теж не без пригод, проте прибули щасливо, хоч і страшенно стомилися. Приїхали ми пізно вночі, а наступного ранку прибиральниця мало не дістала паралічу серця, коли відчинила двері до ванної кімнати і побачила гігантських жаб. Добре, що вона хоч не помітила живого удава, а то ще нам довелося б виселятися з готелю.

«А як же фільм?» — спитаєте ви.

Ось що записав про це Курт Вальгрен.

«… Ранок у Пасто. Сонце невпинно підіймається до зеніту. Будинки й вулиці наче хитаються в гарячому мареві. Дзвони на численних церквах дружно передзвонюються, скликаючи людей до відправи. Однак я цього всього майже не помічав, коли виходив од найкращого, як мені сказали в готелі, фотографа. Я тримав у руках шматки кіноплівки, такі чорні, що на них насилу можна було помітити невиразні контури. Це були проби, які мали нам показати наслідки нашої першої, такої важкої експедиції в Анди.

Щоправда, у вантажі, який ми заздалегідь відправили із Швеції в Колумбію, у нас було, крім запасної камери, кілька пляшок проявника і закріплювача, але транспортна фірма щось наплутала, і спочатку ми мусили обходитись без цих важливих матеріалів. Єдине, що можна було зробити, це звернутися до місцевих фахівців.

Ще вчора, оглядаючи біля входу до фотографії зображення шановних жителів Пасто, я почав сумніватися, що зможу одержати тут допомогу. Мій сумнів ще збільшився, коли маленький, худий, обшарпаний чоловічок з запалими очима, неголений, у вицвілому від давності капелюсі з обвислими крисами впустив мене в своє «ательє». Ми опинилися в напівтемній кімнаті, де на одній із стін висіла якась брудна ганчірка — очевидно, вона правила за тло для знімків. Уся «техніка» складалася з старого «Кодака» 6X9 і двох фотоламп з саморобними паперовими рефлекторами, що скидалися на зів’ялі лілії. Скрізь висіли давні, засохлі негативи, схожі на липучки для мух. Жалюгідні меблі — стіл і стілець — були геть завалені скрюченими, пожовклими знімками, старими газетами та іншим мотлохом. Фотограф повів мене за ганчірку — в «лабораторію». Там всюди валялися порожні пляшки, побиті ванночки й недогарки свічок. А втім, тут було досить темно, щоб проявити мої негативи — все інше мене не цікавило.

Маленький наляканий чоловічок пообіцяв, що точно витримуватиме час проявлення і температуру розчину і що все буде готове завтра вранці.

І ось у мене в руці наслідки його старань. Що ж це таке? Невже вся наша праця була марною? Цілоденні виснажливі переходи вузькими стежками понад урвищами, де кожний метр знятої кіноплівки пов’язаний з виснажливим трудом і небезпекою; лазіння з виступу на виступ у пошуках місця, звідки можна було б найкраще показати красу і велич ландшафту; а дорога по гострих скелях, де найменша помилка загрожує смертю або втратою апаратури. Я згадую дикі ущелину, де з вузьких виступів на тисячу метрів униз спадають бурхливі потоки, величезні зсуви, які доводилось далеко обходити; безмовні вечірні заграви і нічні зливи, Пеньол, Полікарпу, Ла Сіудад де Мадрігаль. Кілька хиж із глини й трави, розкиданих у найглухіших закутках Анд, поселенців — сильних і витривалих, гордих і вольових нащадків інків та конквістадорів…

За цю подорож ми зяяли понад тисячу метрів кіноплівки. Скільки часу мине, поки вона опиниться в лабораторії в Стокгольмі! А ще більше, поки нам скажуть про результати: не так легко подати звістку в Пасто чи в Пуеро Легізамо, куди ми зараз вирушаємо.

Отже, мені не залишається нічого іншого, як повернутися в готель, вибрати нові проби і сподіватися кращих наслідків.

Наступного ранку маленький фотограф, несміливо посміхаючись, подав мені проби, які мало чим відрізнилися від попередніх. Не може бути, щоб уся плівка виявилась зіпсованою! Будемо сподіватися, що вантаж, який ще й досі не прибув, наздожене нас у Пуерто Легізамо, і я матиму змогу сам усе перевірити…»

Так почував себе Курт Вальгрен.

Зате моє перебування в Пасто було набагато щасливішим. Рано-вранці, коли я ще лежав у ліжку, з вулиці до мене долинув знайомий писк. Може, це сон? Адже так пищить тільки гірський тапір! Скільки небезпечних стежок і доріг сходив я в Андах, шукаючи цю рідкісну тварину! Врешті мені пощастило, і нью-йоркський зоопарк «Бронкс» перший у світі дістав гірського тапіра.

Це таки справді пищить тапір! Але звідки він узявся тут, на вулицях Пасто?.. Я вискочив як був, у піжамі, надвір. Уявіть собі моє здивування, коли я справді побачив гірського тапіра! Це індійці спіймали маленького тапіра і привели в місто, шукаючи, кому б його продати.

Я миттю сторгувався з ними. Перший тапір, якого я одіслав у Нью-Йорк, був самицею. Мене просили роздобути ще й самця. І ось він