read-books.club » Сучасна проза » Піти й не повернутися 📚 - Українською

Читати книгу - "Піти й не повернутися"

159
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Піти й не повернутися" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 24 25 26 ... 195
Перейти на сторінку:
ж, мабуть, перебільшував свої сили. Не слід було нам заходити в цю чайну. Тим більше в такий час. Тепер уже пів на десяту, автобус, певне, давно поїхав, чим добиратися вночі до міста — невідомо. Але цей клопіт лише торкнувся моєї свідомості — думки ж мої цілком полонив той давній випадок у Сельці, до якого сьогодні долучився і я. Стільки різного переплелося тут в один заплутаний клубок взаємовідносин, що важко було відразу правильно визначити своє багато в чому суперечливе ставлення. А проте логіка цього випадку вимагала якоїсь певності у ставленні до його причин і виникнення, хотілося все обдумати й докопатися до всіх тонкощів, дійти розумом до їх складної сутності. Що ж до почуттів, то вони незалежно від розуму були напоготові сприйняти зміст цієї історії в усій суперечності — очевидно, почуття підготував за вечір і підкорив своєю розповіддю цей чолов'яга, мій несподіваний сьогоднішній попутник.

Здається, він знову образився на мене, тихо йшов, як і там, по алеї в Сельцях, попереду, і я мовчки плентався слідом. Ми вийшли з освітленого місця коло чайної, попростували далі чорним асфальтом, скраю вулиці. Я не знав, де автобусна зупинка і чи можна сподіватися ще якого автобуса, але тепер це не здавалося мені важливим. Пощастить — під'їдемо, а ні — будемо чимчикувати до міста, лишилося небагато.

Але ми не пройшли, мабуть, і половини вулиці, як позаду з'явилася машина. Широкі плечі Ткачука освітились в темряві її далекими ще фарами. Незабаром дві наші тіні хутко побігли в далечінь по засірілому асфальту. Машина швидко наближалася, пересуваючи ці тіні вбік і ламаючи їх у канаві, на тинах, шальованих стінах і шиферних та бляшаних дахах будівель.

— Мо' проголосуем? — сказав я, звертаючи на узбіччя дороги.

Ткачук озирнувся, і я побачив його незадоволене, мовби аж засмучене обличчя, на якому несподівано щось блиснуло під електричною яскравістю променя. Щоправда, він зразу ж спохватився, витер рукою очі, й мене охопило нове почуття до нього, яке з'явилося вперше за сьогоднішній вечір. А я, дурень, думав, що справа тільки у червоному міцному.

На якусь мить я розгубився і не підняв руки, машина з вітерцем прошмигнула мимо, і знову нас огорнула темрява. На тлі мерехтливого пасма світла, яке несла машина перед собою, стало видно, що це був газик. І раптом він спинився, трохи звернувши до краю дороги, якесь передчуття підказало — це за нами.

І справді, спереду почувся голос. Зверталися до Ткачука:

— Тимофію Титовичу!

Ткачук пробурмотів щось, але не прискорив ходи, а я оббіг його, боячись втратити несподівану можливість під'їхати. Якийсь чолов'яга виліз із кабіни і, притримуючи розчинені дверцята, сказав:

— Залазьте всередину. Там вільно.

Я, одначе, не поспішав, чекаючи Ткачука, який неквапливо, перевальцем підходив уже до машини.

— Що ж ви так припізнилися? — обізвався до нього хазяїн газика, і я лише зараз упізнав у ньому завідувача райвно Ксьондзова. — А я думав, що ви давно вже в місті.

— Встигнемо у місто, — буркнув Ткачук.

— Ну то залазьте, я підвезу. А то вже автобус пройшов, сьогодні більше не буде.

Я всунувся у темний просмерділий бензином кузов, намацав лавку і сів за непорушною спиною шофера. Ткачук не одразу став лізти за мною, та врешті, незграбно хапаючись за спинки сидінь, упхнувся і він. Завідувач райвно хряснув дверцятами і гукнув до водія:

— Поїхали!

З-за во дієвого плеча було зручно й приємно поглядати на пусту темну стрічку шосе, з обох боків якої летіли назад тини, дерева, хати, стовпи. Збочили, пропускаючи нас, хлопець і дівчина. Вона затулила долонею очі, а він сміло і прямо дивився в яскраве світло фар. Село закінчувалося, шосе виходило на степовий простір, який звузився у темряві до неширокої смужки дороги, обмеженої з обох боків двома запиленими канавами.

Завідувач райвно обернувся трохи і, звертаючись до Ткачука, сказав:

— Дарма ви там, за столом, про Мороза цього. Не продумано.

— Що не продумано? — враз недобре наїжився на сидінні Ткачук, і я зрозумів, що не варто зараз починати цю, мабуть, нелегку для обох розмову. Але Ксьондзов обернувся ще більше — здавалося, з якимсь своїм наміром.

— Ви зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти Мороза. Тим паче зараз, коли його ім’я, так би мовити, реабілітовано.

— А його і не репресували. Його просто забули.

— Ну хай забули. Забули, бо інші були справи. А головне, були більші, ніж він, герої. Та й справді, — пожвавився Ксьондзов, — що він такого зробив? Чи вбив хоч одного німця?

— Жодного.

— От бачите. І це його заступництво не зовсім доречне. Я б сказав, навіть безглузде.

— Не безглузде! — обірвав його Ткачук. І по його нервовому голосу я ще більше відчув, що зараз говорити їм не треба. Але, видно, у Ксьондзова теж накипіло за вечір, і він дуже хотів скористатися нагодою і довести своє.

— Абсолютно безглузде. Що він — оборонив кого? Про Миклашевича не будемо казати-Миклашевич випадково лишився живим, його не беремо до уваги. Я сам колись займався цією справою і, знаєте, не бачу особливого подвигу за цим Морозом.

— Шкода, що не бачите! — уже зовсім вороже одрізав Ткачук. — Бо, мабуть, підсліпуватий! Душею підсліпуватий!

— Гм… Нехай підсліпуватий, — поблажливо згодився той. — Але ж не я один так думаю. Інші теж…

— Сліпі? Безумновно! І глухі. Незважаючи на посади і ранги. Від природи сліпі. От як! Але ж… От

1 ... 24 25 26 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"