Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

Холлі знову спробувала заговорити.

— Де… де я?

Людська особина захоплено захихотіла й заплескала в долоні. Холлі звернула увагу на її нігті: довгі й пофарбовані.

— То ви розмовляєте по-англійському? І що ж це за вимова у вас така чудна? Схожа на всі акценти відразу!

Холлі поморщилася. Голос дівчини вганявся свердлом у її болючу голову. Підняла до очей праву руку. Немає пеленгатора!

— Де мої речі?

Дівчина погрозила їй пальцем, мов неслухняній дитині.

— Артемісові довелося забрати вашого пістолетика та й усі інші цяцьки. Аби ви часом не поранилися.

— Артеміс?

— Так, Артеміс Фаул! Це ж він усе придумав. Бо він у нас завжди все придумує.

Холлі здригнулася. Артеміс Фаул. Чомусь від самого цього імені її мов морозом обсипало. Погана прикмета. Ельфійська інтуїція ніколи її не підводила.

— Знайте: по мене прийдуть, — видавила вона. Слова з хрипом зривалися з її пересохлих губів. — Ви самі не тямите, що накоїли.

Дівчина насупилася.

— Авжеж, ваша правда. Я й справді не тямлю, що воно діється. Тож і не сподівайтеся хоч щось випитати в мене хитрощами.

Насупилася й Холлі. Либонь, що й справді так: безглуздо затівати хоч якісь розумові ігри з цією людською особиною. Ельфиня могла сподіватися хіба на свої гіпнотичні чари, але ж очі дівчини надійно захищено дзеркальними окулярами. Хай їм дідько, цим багноїдам! Звідки, звідки вони могли все вивідати? Та про це можна подумати згодом. Поки що капітан Куць мала куди нагальніше завдання: придумати спосіб змусити це дівчисько розлучитися з її дзеркальними окулярами від сонця.

— А ви гарненька, — мовила Холлі голосом, що аж млів від медових лестощів.

— Гм, дякую вам…

— Холлі.

— Дякую вам, Холлі. Якось мій портрет були видрукували в місцевій газетці. Я перемогла на конкурсі «Міс Ярмарок цукрових буряків-1999».

— Я так і знала. Бо у вас природна краса. Б’юсь об заклад: у вас надзвичайні очі.

— Всі мені це говорять, — кивнула головою Джульєтта. — Вії мов стрілки на годиннику.

— Як жаль, що їх не видно за окулярами, — з удаваним сумом зітхнула Холлі. — Хоч би краєчком ока побачити…

— А чом би й ні? — Джульєттині пальці вже взялись за дужки окулярів, але раптом дівчина завагалася. — Хоча, здається, я не повинна цього робити.

— Чом ні? Лиш на одну мить!

— Не знаю. Артеміс суворо наказав нізашо їх не скидати.

— Він же не дізнається.

Джульєтта показала пальцем на прикріплену до стіни відеокамеру.

— О, ще й як дізнається! Артеміс про все завжди довідується. — Дівчина нахилилася ближче до ельфині. — Часом мені здається, що він навіть читає мої думки.

Холлі набурмосилась. Знов нічого не виходить через цього всюдисущого Артеміса!

— Та ну що ви! Це ж тільки на секундочку. Скинете, а потім знов надягнете. Яка може бути від цього біда?

Джульєтта удала, нібито обмірковує слова ельфині.

— Біди, напевне, ніякої, — промовила вона нарешті. — Якщо тільки ви не хочете мене загіпнотизувати. — І вже грізним тоном: — Та що я вам — дурепа?

— А я придумала дещо інше, — вже сердитим голосом мовила Холлі. — Ось хай-но я встану, то як дам тобі по пиці та й зніму з тебе ті дурнуваті окуляри!

Джульєтта зареготала — так весело, мовби нічого смішнішого в житті не чула.

— Ой гарно сказано, ельфине!

— Я серйозна як смерть, людино.

— Ну, коли серйозно, — зітхнула Джульєтта й, просунувши під окуляри мізинця, втерла сльозу, — то є дві причини, чому в тебе це не вийде. По-перше, Артеміс сказав, що ви, чарівне плем’я, коли потрапляєте в людську оселю, повинні слухатися всіх наших наказів. А я наказую тобі залишатися в ліжку.

Холлі заплющила очі. Знову гірка правда. І про це їм відомо! Звідки? Звідкіля вони все це вивідали?

— І по-друге, — Джульєтта знов усміхнулась, але зуби її блиснули хижо: таки братова сестричка! — Я пройшла такий самий курс навчання, що й мій брат, з яким ти вже познайомилася. І, до речі, мені страх як кортить відпрацювати на кому-небудь мій улюблений кидок через голову. «Ну, це ми ще побачимо, людинко, хто на кому буде відпрацьовувати кидки», — подумала Холлі. Але спочатку капітанові Куць треба відновити форму на всі сто відсотків. А ще ж ота штучка в черевику, яка муляє їй в кісточку… Холлі здогадувалася, що воно таке! І, якщо її здогади правильні… саме з того «камінчика» й має зародитися план її визволення.

Сигнал із Холліного пеленгатора надходив просто на внутрішній екран командувачевого шолома. А от шлях до Дубліна забрав куди більше часу, ніж сподівався Корч. Сучасні моделі крил виявилися набагато складнішими за звичні колишні, а командувач, як на те, ще й нехтував курсами підвищення кваліфікації (він називав це «кваліфікція»). На потрібній висоті йому майже пощастило звести карту, що світилася в нього на заборолі, з вулицями реального Дубліна, що простирався внизу. Майже — бо в око впадали й кричущі невідповідності.

— О’Гире, ти, надута кентаврюко! — гаркнув Корч у мікрофон.

— Проблеми, босе? — прогугнявив невиразний голос.

— Проблеми? У мене? Це в тебе проблеми! Ти коли востаннє обновляв дублінські файли?

Вуха Корчеві наповнились якимись хрумкотливо— чавкотливими звучками. О’Гир чи не підобідував у цю хвилину.

— Даруйте, командувачу. Ось я дожую цю морквинку. Ням-ням, нум-нум… Дивимося… Дублін… Ага, в сімдесят п’ятому. Себто в тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

— Я так і знав! Місто невпізнанно змінилося. Люди примудрилися змінити навіть обриси берегової лінії.

О’Гир хвильку помовчав. Корч просто відчував, як кентавр силкується розв’язати проблему: він терпіти не міг, коли йому