Читати книгу - "Ловці мамутів"

— Ще вовка! — не вгавала Жабка.

Копчем відказав:

— Уже маєш двох!

— Не маю! — заперечила дівчинка.

— Маєш! Ось один, ось другий. Це два вовки.

— Що ти мелеш? Де ж два вовки? — не поступалась Жабка, яка не вміла рахувати. — Ось один вовк, а ось — також один вовк! Один і один! Я ніде не бачу двох.

Копчем став навколішки біля стіни й показував нетямущій дівчинці:

— Один вовк та ще один вовк — це два вовки!

— Гі-гі-гі! Жабка не дурна! Жабка бачить одного вовка, а поруч знову лише одного.

— Оце ж і є два вовки! — доводив Копчем.

— Ні, ні, ні! Ти погано бачиш! — твердила дівчинка своє. — Це не два вовки, хай мене ведмідь з’їсть! Це тільки один і один вовк.

— Це і є два, — наполягав Копчем.

Він був тямущий хлопець і вмів уже лічити до трьох. А в зимові дні Мамутик навчив його вимовляти числа аж до п’яти.

Таке з усього племені, крім Копчема та Мамутика, умів лише ватаг Жила. Навіть старий Гунач не завжди правильно рахував і мусив повторювати лічбу по кілька разів. Чого було понад п’ять, це вже називалося «багато». Інші мисливці, які вміли лічити тільки до трьох, «багато» називали все, чого було понад три.

Тепер Копчем часто дивував дорослих мисливців своєю вченістю, коли рахував, скільки пальців на руці вони показали йому або скільки стріл поклали перед ним. Тому й зараз він уперто доводив Жабці, що один і ще один — це два.

Жабка ніколи не цікавилася лічбою, тому зараз припинила суперечку тим, що сердито випалила:

— Дурний хлопче! Це один вовк! — і кинула грудкою глини в першого вовка. — А це також один вовк! — і кинула глиною в другого.

— Це ж і є два! — затявся Копчем.

— Ні, ні, ні! — заверещала Жабка, шпурляючи глиною об стіну печери.

Копчем спокійно показував на своїх фігурках:

— Один олень і один олень — два олені, один ведмідь і один ведмідь — два.

— Ні, ні, ні! — верещала дівчинка. — Годі, це для Жабки надто важко, — затулила вона вуха долонями.

Вивірчак, зачувши вперту суперечку, підійшов ближче. Він помітив глину, що прилипла на стіні, й раптом засміявся:

— Зубр схожий на жабу!

— Де зубр? — здивувався Копчем.

— Тут зубр! — відповів Вивірчак. Він підняв обпалену галузку й докреслив до глини два роги.

Справді, тепер у цій глині й Копчем упізнав зубра. Чорною вуглинкою він швидко намалював зуброві ще й хвоста.

— А тут око! — додав Вивірчак.

— А тут спис! — Жабка встромила в зубра тонку гілочку й загукала: — Діти-и-и-и-и — зубр!

Діти позбігалися — зубр на стіні всім дуже сподобався.

Новий винахід — малювання на стіні — відразу знайшов своїх прихильників.

Копчем з Вивірчаком мовчки, але з однаковим запалом, малювали глиною й вугіллям усіх звірів, яких тільки знали. Решта дітей теж узялася малювати, й незабаром на стінах уже бракувало місця — все навколо було геть розмальоване. Проте захоплення малюків швидко минуло. Глиною погано було малювати: вона кришилась і не трималася на стінах. Дітлахи повернулись до своїх звичайних ігор. Між тим Копчем з Вивірчаком удосконалили свій винахід. Вони принесли знадвору снігу й перемішали з глиною. Тепер малювати стало краще, бо глина вже не відпадала від стін. Повертаючись у печеру, Копчем провів рукою по задимленій стіні навпроти вогнища й спробував малювати пальцями, поки сажа не стерлася з них. Потім повернувся знову й цього разу наскріб на широку кістку цілу купку сажі.

Копчем швидко помітив, що особливо гарно малювати сажею, на яку набризкало жиру з печеного м’яса, й став навмисно додавати в сажу трохи жиру.

Вивірчак вмочав у жирну фарбу клапоть борсучого хутра, напнутого на держак, і малював ним, немов квачем.

Малюнки хлопчаків зацікавили й дорослих мисливців. Деякі з них і самі спробували намалювати гарною чорною фарбою ведмедя або мамута.

Копчем спритно використовував для своїх малюнків химерний рельєф скелястої стіни. Хлопчик хвилинку придивлявся до її бугорків і розколин, а тоді сказав:

— Тут мамут!

Розколини — це лінії хребта, а опуклості — інші частини тіла. Незважаючи на вже намальованих тут жовтою глиною інших звірят, Копчем докреслив новому мамутові зігнутий хобот, ноги та ікла. Всі милувалися схожістю із справжнім мамутом і палаючими головнями присвічували Копчему, щоб той краще бачив.

У кутку печери тим часом зчинилася бійка між малечею.

— Мені!

— Мені!

— Мені! — вигукували хлоп’ята, вихоплюючи з рук одне в одного щойно знайдену нижню ведмежу щелепу.

За правом вона належала тому, хто її знайшов. Саме через це діти й сперечалися.

Жила спокійно відібрав у них кістку, бо ведмежа щелепа дуже цінна річ, що її плем’я використовує як молот або клин для розколювання інших кісток.

А діти хай собі б’ються досхочу.

Жінки біля вогнища зшивали вовчі хутра. Вони навіть і не помітили б, що вже вечоріє, коли б стара Верба не поскаржилась на свої слабі очі.

Швидко минає день узимку.

Протягом кількох днів