Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

…Ткач замовк. Поки він розповідав, змінилася вахта. Тепер від свердловини долинало рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим лясканням. Вівсяне поле в променях призахідного сонця відливало жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо, нарешті сів.

— Не подумайте тільки, — озвався він, уникаючи дивитися в мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівпритомному стані, в якому я тоді перебував, часточка моєї свідомості сприймала те видиво, як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації ті «монтувалися» не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а із завершених картин. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. З тих знань і народжувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом «тойоти», генерують п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує його вузли коливатися з невластивою для них частотою. А жарота й надзвичайна сухість повітря цьому сприяють.

Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього…

Тим. часом Омар, який так важко пережив, хамсин, спрагу переносив краще, ніж я. Власне, це його постріл, вивів мене із забуття. Коли я розплющив очі, почувши звук того пострілу, перше, що побачив, — море світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі «шмайсером» у руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала, ніби пірнала в піщані хвилі. Все це я сприймав, як кадри з фільму, котрий уже колись бачив. «Зараз мавр зробить ще один постріл, — подумалося мені, — але не влучить». Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такою ж темно-коричневою стала й моя шкіра.

А кожна клітина тіла благала: «Пити! Пити! Пити!»

Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською мовою.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Мені й в голову не прийшло здивуватися. Очевидно, Омар зрозумів мене не через мову, а в якийсь інший спосіб.

Мавр почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що й мені тисне в грудях. Потому почав зріти протест.

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало і двигун глух. Пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск автомобіля боляче різонув очі. Ледь стало сили, щоб підняти кришку капота… І тут я оторопів від несподіванки: прозорий бачок для води, щоб промивати лобове скло, на чверть був заповнений чистою водою! Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові м’який дотик долоні моєї вчительки. Але Омар нічого не помітив, мене закривала кришка капота. М’яка рука все ще лежала на моїй голові. Я її відчував і тоді, коли ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав у тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, відтак чашка мавра виявилася трохи повнішою.

Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатися здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я «прокрутив» уже вдруге.

Я сказав Омарові:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

В очах мавра не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок завівся. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб натиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.

«Тойота» знову застрибала по барханах. Проїхавши зо два кілометри, ми уткнулися в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на кордоні з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву потикатися не варто. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася з південного заходу на північний схід скільки сягало око.

Тим часом сили, що з’явилися були по тих кількох ковтках води, швидко танули. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав «колись бачену» картину: Омар із «шмайсером» в руках переходив від бархана до бархана. Нарешті почувся постріл. Велика піщанка, майнувши довгим хвостом, безслідно щезла. В мені раптом завирувала злість на Омара. «Мамула, не міг влучити в ту паскудну тварину!» — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

У цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Це було останнє, що я почув, падаючи на пісок і втрачаючи свідомість.

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамариксу. Не зразу я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі й, здавалося, росли в піску. «Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають із землі, як дерева?»

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося — свідомість? життя? Мабуть, і те, й те. Згодом я зрозумів, що то була