Читати книгу - "Миколаївське небо"

А спектакль все йде та йде.

Грудень 2005

Літо — пора відпусток… Хто б сперечався! Тільки от поїздка на модний курорт не кожному по кишені. З іншого боку, річка — теж непогано. Тим паче що Миколаїв привільно розкинувся на берегах одразу двох річок. Потьомкін був не дурень, вибираючи місце для майбутнього міста. Напевне, фаворитові Катерини теж клопіт з готівкою докучав, от і вирішив він влаштувати курорт саме тут — до моря ж недалеко… Приплив заганяє солону воду аж до Варварівського мосту. І пляж у Варварівці непоганий. Не такий людний, як у центрі, зате чистіший. Варварівка нині — мікрорайон; узагалі-то в місті багато кварталів з дивними назвами: Соляні, Аляуди, Намив, Абісінія…

От і тішив свої лінощі Юрко, лежачи на річковому пісочку, помірно брудному. Лежав, потягуючи злегка прохолодне пивце, та споглядав дівчат, що не покотили по далеких курортах… Надвечір на пляжі з’явилася ВОНА.

Біле волосся з моднячим зеленуватим відливом, розсипане по плечах з недбалістю, що дарується престижними салонами, купальник з легким натяком на пристойність, запаморочлива смаглявість. Не вульгарно-коричнева річкова, а золотисто-медова — пам’ять про тропічне море або дорогий солярій. Вона не йшла — пливла… Ні! Вона несла своє божественне тіло провінційним пляжем, недбало збираючи данину захоплених поглядів чолов’яг, що отетеріли. Несла, ігноруючи демонстративну неувагу жінок, що вмить перетворилися з гарнесеньких та милих лялечок у похмурих гарпій.

— Привіт, — сказала богиня. — Рот закрий!

Юрко сіпнувся і слухняно прикрив рота. Поки панночка стелила рушник, він у найбезпосереднішій близькості від свого носа оглядав її прегарні груди, пружні сідниці і нескінченно солодкі сантиметри запаморочливих ніг. Коли все вищезазначене вляглося поряд з Юрком, і на нього ласкаво глянули очі кольору міцного чаю, він відчув себе у раю.

— Не заперечуєш?

— Гмм! — тільки й зміг відповісти Юрко.

— Спеко-отно сьогодні! — чи то проспівала, чи то проказала красуня.

— Угу!

— А ти балакучий… Люблю таких, — голос був такий же прекрасний, як і його власниця. — Як звуть тебе, велеречивий мій?

— Ю… Ю-ю… Юрій…

— Ну, ось і познайомилися. Юрко, значить. А мене — Руслана. Друзі кажуть на мене Руся, — вона змахнула головою, і волосся слухняно лягло на спину. — Пивцем пригостиш?

Юрко, який вирішив було залити зніяковілість пивом, закашлявся і пролив на себе залишки:

— У мене скінчилося… — побачивши її усмішку, він поквапився: — Я зараз!

Стрімголов він кинувся до пляжного кіоску. Чоловіки проводили його заздрісними поглядами.

— Ось, — Юрко плюхнувся на пісок поряд з Русею і протягнув запітнілу пляшку. — Я не знаю, яке ти любиш, тому взяв світле.

— Ти багато ще чого про мене не знаєш, — млосно зауважила Руся. Від її голосу у хлопця по тілу побігли мурашки. — Я люблю темне. Але й це піде.

Вона піднесла пляшку до губ, і Юркові захотілося провалитися крізь землю. Він дуже швидко перевернувся на живіт. Лежати було незручно. Чоловіки, що позабували своїх вірних подруг, практично синхронно повторили квапливий рух Юрка.

— Непогане пиво, — похвалила Руся. На горлечку пляшки залишився слід криваво-червоної помади.

— Може… скупаємося? — ризикнув запропонувати Юрко.

— Б-р-р, — повела округлим плечем Руся. — Вода брудна, та й водоростей багато.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла? Чи ж не засмагати?

— Майже, — лукаво всміхнулася Руся. — А ти?

— І я майже, — розсміявся Юрко. — Естетично насолоджуватися.

— Швидше еротично, — підморгнула Руся. — Ти тутешній?

— Не зовсім. У мене тут родичі… Я іноді до них приїжджаю. А ти?

— Я тут… проїздом, ніколи раніше не бувала. Та й потрапила сюди, загалом, випадково.

Тим часом пожвавлення, що охопило пляж з появою Русі, досягло апогею, і нерви деяких осіб сильної статі не витримали високої амурної напруги. Кращі представники місцевої фауни — Павло Шафа, що насправді був «дахом» для половини міста, і Микола Бойко, його спритний сподвижник, — наблизилися до парочки, яка вела милу бесіду.

— Хлопчику, тобі тут не затісно? — наголошуючи на слові «хлопчику», глузливо запитав Бойко.

— А то ми тебе можемо посунути, — процідив крізь зуби Шафа, — якщо сам не відповзеш.

— Хлопці, та ви чого? — розіграв здивування Юрій, чудово розуміючи «чого», не дурень.

— Того! — нависнув над ним Шафа. — Котись звідси, поки ноги не повисмикував.

— А якщо в мене такого бажання нема? — Юрко сів, підтяг коліна до грудей.

— Ми тобі допоможемо, блін, — сказав Бойко, з ніжністю ката дивлячись на бовдура, що наважився сперечатися з «дахом».

— Молоді люди, що це ви до нас причепилися? — устряла в світську бесіду Руся. — Ми вас не чіпали, то і йдіть собі стороною.

— Це ти з ким зараз балакала? — оторопів Шафа. — Це хто тут молодий?

— Може, запитаєш, хто тут людина? — запропонувала Руся.

— Ти що, коза, конкретно з глузду з’їхала? — обурився Бойко. — Що за пургу женеш?

— Коза? Бідне-енький! У тебе ще й із зором проблеми? — вже відверто глузливо протягнула Руся. — Чи може, люб’язний, ти латентний зоофіл?

— Чого-чого? — хором перепитали Шафа й Бойко, остовпівши від нечуваного нахабства дівчини.

— Словник тлумачний простудіюй, а потім із розумними людьми розмовляй, — порадила Руся.

— Я ща з тобою побалакаю! І з твоїм друзякою теж! — Шафа загрозливо підтяг труси, що за пріснопам’ятних часів іменували «сімейними».

— Знаєте, люб’язні, ви мені абсолютно не подобаєтесь. Вигляд у вас якийсь такий… не гламурний! Правда, Юрчику?

— Еге ж, — відгукнувся той, гарячково міркуючи, в що йому виллється словесна жвавість неймовірної Русі.

— Ну все, голуби, — нависнув над ними Бойко. — Ща ви йдете з нами, блін…