Читати книгу - "Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл."

Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) — геніальний мислитель-діалектик, який зробив видатний внесок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчості Гегеля посіли проблеми держави і права, тому він увійшов до історії не тільки як класик філософії, а й як класик філософії права.

Проблеми права знаходилися в центрі уваги Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвітлювалася в багатьох його здобутках, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798-1802), «Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його ставлення до науки про позитивне право» (1802-1803), «Феноменологія духу», «Звіт станових зборів королівства Вюртемберг», «Філософія історії», «Англійський біль про реформу 1831р.» та ін. У найбільш цільному і систематизованому вигляді філософсько-правове вчення Гегеля викладено в його роботі «Філософія права» (1820).

Це одна з найбільш відомих робіт у всій історії правової, політичної та соціальної думки. У «Філософії права» у концептуально - концентрованій формі відбито досягнення гегелівської філософії у сфері соціальних, політичних та правових проблем.

Яка ж сутність філософії права Гегеля, у чому її методологічні основи?

У найбільш загальному вигляді філософія права Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, який ґрунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію Канта, він прагне реалізувати принцип суб’єктивності. Це свідчить про те, що джерела права і його критерій Гегель шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він відзначав, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж — «це закони, що йдуть від людей»[13]. З принципу суб’єктивності Гегель виводив і нормативну силу права: «У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, а тому, що кожна людина вимагає, аби воно відповідало її власному критерію»[14].

Джерела права, стверджував Гегель, у сфері духу, а ця сфера відрізняється поділом на протилежності і боротьбою між ними. Насамперед для нього характерна колізія між тим часом, що є, і тим, що має бути. Однак ця ж обставина, на його погляд, є перевагою духу. Саме ця суперечність обумовлює необхідність філософського осмислення права, розгляд його розумності.

Проте у пошуках легітимації ідеї права Гегель відкидав спроби звернення до природи як до зразка для себе, і тим самим відкидав спроби натуралістичної легітимації, характерної для філософії епохи Просвіти. Відкидав він і підхід Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія повинна бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути[15]. Гегель відкидав також романтичний суб’єктивізм тих, хто вважав, що підставою права і держави повинні слугувати внутрішнє почуття і серце[16], що веде до знищення як внутрішнього морального і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів.

Тому основи легітимації права Гегель шукав в самому праві, у його іманентній розумності. Його природне право є і розумним, і дійсним. Розумним тому, що належить до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсним тому, що як сутність прилучається до існування (позитивного права). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме в цьому діалектичному сенсі слід розуміти вираз Гегеля про те, що «філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його здійснення»[17]. Тому для нього право і природне право є те ж саме. Усе, що не розумно, не має дійсності, а відтак, не є і правом.

Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Гегеля.

Для з’ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце посідає вона в системі усієї філософії Гегеля.

Відомо, що Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створив всеосяжну систему мислення, початковою сходинкою якої виступає Абсолютна ідея, що є одночасно і Розумом, і Духом.

Ця Абсолютна ідея перебуває в процесі безупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу та синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття «буття» (теза) містить своє заперечення «ніщо» (антитеза) і проходить через «становлення» (синтез).

Трьома основними сходинами духу, що діалектично розвивається, є: суб’єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія, феноменологія, психологія містять свою антитезу в об’єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії філософія права являє собою філософію об’єктивного духу. Діалектична тріада об’єктивного духу становить: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальну етику (синтез).

Для нас насамперед істотно відзначити два моменти: 1) об’єктивний дух — це, за Гегелем, та ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття, у вигляді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб’єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто «об’єктивність духу входить у свої права»[18]. Отже, у «Філософії права» Гегеля об’єктивний дух розвивається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права