Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

висіли палиці, нагайки, різні дерев’яшки, залізні і ремінні речі, яких котельник ніколи не бачив. Здавалося, що це медичні інструменти. В кутку стояв стіл горіхового дерева і шкіряне крісло. Фаніка одразу зрозумів, що їх принесли сюди згори. Над столом — рефлектор. Посеред цементової долівки з конічним нахилом до центра величезною лійкою зяяла діра для стоку. В стіні Фаніка побачив кран з шлангом. Трохи вище висів ящик з червоним хрестом на кришці.

— Я ніколи не показав би тобі цієї чорної, як ми її називаємо, кімнати, — мовив Клонару. — Та мені здається, це матиме якийсь вплив, пане Сабеу. Думаю, тепер нам знову можна повернутися до кабінету…

І резидент ступив до дверей.

— Знаєте що? — зупинив його Фаніка. — Щоб даремно не забирати у вас часу, зостанемося краще тут.

Пропонуючи Фаніці угоду, резидент, ображений поведінкою Кремера, розчарований дивними коментарями лондонського радіо щодо результатів битви під Сталінградом, розпочинав гру. Він розумів, що перемога союзників, в якій уже нічого було сумніватися, може означати крах не лише для Кремера, а й для нього самого. Служачи своїм господарям з далеких берегів Темзи, Клонару іноді заплутував плани гестапо. Але англійці далеко, в Констанцу ввійдуть не вони, а росіяни. Реально дивлячись на події, резидент відкидав можливість здійснення планів Черчілля, який обіцяв відкриття другого фронту на Балканах. Він чудово знав, що коли трестам після війни досить буде змінити назву, щоб продовжити свою діяльність, то йому доведеться скрутніше, адже задля нього, звичайного шпигуна, ніхто й пальцем не поворухне. Навіть Панаїт в першу чергу рятуватиме свою шкуру.

Таким чином, резидент “чесно” висловив Фаніці те, в чому тільки сам собі й признавався. А проте його, сповненого ненависті до всього, захопила гра з душею людини, яка попалась йому в руки. Знав, що розписка зостанеться в нього і ні в якому разі не стане компрометуючим документом, бо, щоб викрити справжніх ворогів Антонеску, резидент мав право вдаватися до будь-яких хитрощів. Та й необов’язково йому дотримувати свого слова. Якби через непередбачені обставини припинився наступ Радянської Армії або коли б з’явилась серйозна надія на здійснення планів Черчілля, то він не завагався б стратити Фаніку. Резидентові хотілося тільки виграти час. Найкраще було б, звичайно, вирвати цей папірець, а тоді позбутися котельника. Ніхто ж не притягне його до відповідальності за зникнення людини, яка сама посвідчила своє звільнення.

Залишалась тільки гра, приємність погасити вогники у веселих очах цього робітника, який ще, впевнений у собі, знаходить сили жартувати. Клонару міг зробити з нього блазня, міг вбити, переламати йому хребет, щоб цей комуніст усе своє життя повзав, а не ходив. Міг зробити його слугою, рабом. Це тільки гра….

Але хто з ким буде тепер гратися? Котельник сплутав усі карти. Цей в’язень помітив страх і вагання в очах резидента, в яких нікому в світі ще не доводилося щось побачити. І Клонару почував себе ніяково перед ним, Сабеу Штефаном… Нагода і після війни гладити Рекса безнадійно пропала…

— Гаразд, — мовив резидент. — Зостанемося в цій чорній кімнаті.

Голос його прозвучав сухо і офіціально.

Фаніка лежав на долівці вже в іншій камері, де не поставили навіть дощаного ліжка, і наче летів у прірву. Зовсім не відчував свого тіла, біль немовби вщух. Очі були розплющені, але нічого не бачили. Навколо темрява. А він, легенький, як пір’їна, лине в темряві

Пригадував, як борсався на кам’яному столі, як металеве пруття стискало йому руки, ноги, груди. Тепер уже розумів, навіщо там понавішували на стінах оте дерев’яне, залізне і ремінне причандалля. Але знав і те, що він виявився твердішим за камінь. Здавалось, його закривавлене тіло зосталося там, на холодній плиті. Фаніка наче линув у темряві.

“Після війни, — говорила йому вдома Марія, — ми поїдено в гори…”

Марія десь там… Він дуже любить її, та тепер його дружина далеко-далеко, і голос її долинає здаля, із світу, осяяного сонцем і хвилями, заповненого радістю і людьми. Колись і він жив там. А тепер він лине в повітрі…

“Кармен” плавав під червоним прапором”, — казав Павло.

Та Фаніка знав це й сам. Пам’ятав і те, як разом там, за цвинтарем, перерізали провід од німецьких прожекторів. Тупі ножиці не слухалися, а вартовий усе наближався… Хіба це можна забути? Але ті, з чорної камери, нічого не узнають. В’язень згадав їхню лють. Знову побачив, як вони, мерзенні і нікчемні, метушаться біля кам’яного столу і все допитують. Не довідаються ні про що. Фаніці на якусь мить здалося, що він підіймається вгору, наче цигарковий дим. Линув у туманній тиші, із знівеченим посинілим тілом, яке вміло мовчати. Павло, і Балабан, і Шербан, і Лука, і багато-багато інших побачать кінець війни, вони йтимуть вулицями з бойовою піснею “Вперед, до рішучого бою!” Без нього співатимуть. Без нього? А хто ж ото несе прапор?

— Я, — промовив уголос Фаніка.

Проте знав, що він далеко, там, куди пісня не може долинути. І вже підносились гори, не ті, про які мріяла Марія, а гори мовчання.

11. ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Упевнившись, що за ним не стежать, Павло попрямував до Анадолкіой. Здалеку в заграві сонця побачив високий мінарет мечеті Джюма та балкончик, з якого мулла закликав правовірних на молитву. Опинившись на немощених вулицях, таких самих, як і ті, де він проходжався недавно з Султаною, юнак знову згадав дівчину, що так несподівано увійшла в його життя, і посміхнувся. Здалеку, з рівнини Берегану, повівав вітерець, пестив його лице і линув далі до моря, як спрагла, людина спішить до прохолодної води. Дерева пообіч вулиці нагинали своє віття, шелестіли листям.

Йоргу… У нього довгі руки, товсті пальці, як у справжнього робітника. Але Павло не знав, де працює його друг. Один час думав, що він із збройового заводу, але ніщо не підтвердило цих здогадів. Хлопець не допитувався. Був радий, що давно вже зв’язаний з цією дебелою, на перший погляд млявою, незграбною людиною, яка, однак, могла бути жвавою і міркувала досить швидко. Як старший