Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У вітальні гудів пилосос, на подвір’ї гупало, мов із рушниць — там вибивали килими; вікна то відчинялись (у такій задусі несила витримати!), то, грюкаючи, зачинялися (ці протяги можуть голову одірвати!).
На додаток безупинно дзвонив телефон, і в трубку його градом сипалися слова, гострі й дошкульні, мов удари батога.
І ось у цей час в передпокої задзеленчав дзвоник. Це вже було надміру! Пані Юзефіна сама помчала туди, а слуги тільки злякано стежили за нею, віддавши на божу милість особу нещасливого гостя.
Двері рвучко відчинились, і Пшеленська голосно, мов постріл з гармати, гарикнула:
— Чого?!
Ця негостинна зустріч аж ніяк не збентежила Никодима. Навпаки, він раптом відчув себе впевненіше, бо тон і вигляд цієї дами нагадали йому рідне середовище.
— Я до пані Пшеленської.
— Чого, питаю?
— Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов товариш її небожа.
— Якого небожа?
— Графа Понімірського, — бундючно відповів Дизма.
Проте ефект був зовсім несподіваний. Розпатлана дама рвучко витягнула перед собою руки, наче боронилася від нападу, і зарепетувала:
— Не платитиму! Ні гроша не заплачу за свого небожа! Не треба було позичати йому!
— Що? — ошелешено мовив Никодим.
— Ідіть до його зятька! Я не дам ні гроша, ані гроша! Просто обурливо — усі до мене, чиста напасть!..
Цього вже Дизмі було забагато. Обличчя йому налилося кров’ю.
— Чого ви горлаєте, сто чортів! — щосили гримнув він.
Пані Пшеленська змовкла, наче її громом ударило; вирячивши очі, скорчившись, вона злякано глянула на непроханого гостя.
— Ніхто тут не вимагає грошей, якщо од вас чогось і хочуть, то саме віддати гроші!
— Що?
— Кажу, віддати.
— Хто? — запитала вона ще здивованіше.
— А як ви гадаєте, хто? Шах персидський? Султан турецький?.. Ваш небіж, а мій друг.
Пані Пшеленська обома руками схопилася за голову.
— Ах, вибачте, у мене сьогодні страшенна мігрень, і слуги так розсердили мене… Пробачте, будь ласка! Дуже перепрошую. Заходьте ж…
Дизма ввійшов за нею в бокову кімнатку; половина меблів лежала перекинута на підлозі, а посередині стояла щітка до натирання паркету. Господиня поставила йому біля вікна стілець, а сама, знову перепрошуючи за своє вбрання, вийшла і зникла десь на добрих півгодини.
«’Кий гаспид, — міркував Дизма, — накинулась на мене, як собака на горбатого. Чорт мене сюди приніс. Видно, тітка така ж біснувата, як і небіж. Ніби й велика пані, а поводиться, мов погана кухарка…»
Він довго не міг отямитись, а коли, нарешті, вгамувався, то пошкодував, що зразу бовкнув цій бабі про намір Понімірського заплатити свій борг.
«Знає, що небіж у неї причинний, то й мене ладна за такого вважати».
Нарешті господиня повернулася. Тепер вона була одягнена в гарний пурпуровий шлафрок, зачесана, а на м’ясистому носі і товстих щоках білів грубий шар пудри, яку ще більше підкреслював яскравий кармін губів.
— Вельми й вельми перепрошую вас, — одразу почала вона, — у мене таки справді нервова перевтома… Пшеленська…
Жінка подала йому довгу кощаву руку, і Дизма, назвавши своє прізвище, поцілував її.
Пшеленська стала розпитувати його, причому питання сипалися, як горох у бочку, і, незважаючи на все своє бажання, Никодим не міг відповісти на жодне з них. Він витягнув листа Понімірського і мовчки подав господині.
Пшеленська взяла його і гукнула:
— Боже мій, я забула лорнетку. Франю, Франю! Антоне! Франю! — верещала.
Почулося квапливе тупотіння, і за хвилину покоївка принесла лорнетку в золотій оправі. Пані Пшеленська заходилася читати лист; обличчя їй вкрилося рум’янцем, і вона кілька разів переривала читання, знову і знову, дедалі сердечніше перепрошуючи Дизму.
Лист справив на неї величезне враження. Переглянула його вдруге і сказала, що справа тут надзвичайно важлива, не тому, що Жоржик має віддати їй борг, в взагалі.
Пшеленська докладно розпитувала Никодима про становище в Коборові, про настрій «цієї нещасної Нінетки», про господарювання «того злодія Куника», а на закінчення поцікавилася, що думає про все це шановний пан Дизма.
Шановний пан Дизма нічого не думав і процідив крізь зуби:
— Хіба я знаю? Треба було б побалакати з адвокатом.
— Розумна думка, розумна думка, — шанобливо підхопила пані Пшеленська, — а спочатку, знаєте, найкраще було б порадитися з паном Кшепицьким. Ви знайомі з паном Кшепицьким?
— Ні. А хто це?
— О, то дуже здібний чоловік і наш давній знайомий, хоч віком і молодий. Пробачте, ви зупинилися в готелі?
— Так.
— Ви не відмовите, якщо я запрошу вас на завтра на обід? Якраз буде Кшепицький і ми все обміркуємо. Гаразд?
— А о котрій годині?
— О п’ятій, коли ваша ласка.
— Добре.
— Не гнівайтеся ж на мене за нелюб'язну зустріч. Ви не ображаєтесь?
— Ну чого ж, — відповів Дизма. — 3 кожним буває.
Придивившись уважніше, Никодим відзначив, що Пшеленська навіть мила жінка. Їй могло бути років п’ятдесят, але жваві рухи і щупла постать молодили її. Господиня провела Дизму до передпокою і, вдячно усміхнувшись, попрощалася.
«У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар’єра Никодима Дизми», після закриття браузера.