Читати книгу - "Гірка правда"

батьком українського націоналізму, а єдиним аргументом для цього служила теза М. Міхновського, що Україна повинна стати незалежною державою з власною армією. Проте на таких самих позиціях стояли й стоять українські монархісти, українські соціал-демократи, такі як Михайло Грушевський, Володимир

Винниченко, теж Симон Петлюра, котрого дехто теж намагається увібгати в ряди націоналістів. Все це робиться на те, аби "доказати", що український націоналізм зродився давно, коли ще на світі не чути було про фашизм чи нацизм. "Енциклопедія українознавства" не бреше, коли спростовує ці твердження.

Доказом проголошуваного українським націоналізмом примату (першості) волі над розумом, дій над думкою була сама УПА - крапля в морі між двох воюючих стихій -гітлерівської Німеччини і СРСР, проте крапля, котра завдала смерть, часто мученицьку, десяткам тисяч поляків, українців; крапля, яка сама себе майже спалила. Постання УПА було наслідком волюнтаристичного, тобто позбавленого будь-якого розумового розрахунку, мислення. У цьому відношенні український націоналізм не змінився й досі, вистачить пригадати поведінку чільного на Україні діяча ОУН-б -Степана Хмари, його "похід на Крим", який завдав багато шкоди Україні.

В одному місці процитоване тут визначення націоналізму намагається затушувати одну з досить неприємних (але вельми суттєву) рис українського націоналізму, коли говорить, що "деякі публіцисти відкрито пропагували макіавелізм". Проте автори гасла не заперечують факту, що складовою частиною українського націоналізму був (і є) принцип доцільності, за яким "мета освячує засоби". А раз так, то не аж так важливим є, чи всі, а чи тільки деякі публіцисти відкрито проголошували макіавелізм. Вистачить процитувати два пункти "Декалогу" ("Десяти заповідей українського націоналіста"), щоб переконатися, що макіавелізм в українському націоналізмі був возведений до рангу обов'язку: ...7. Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи. 8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї нації. [33] Здається, що до речі буде тут пригадати пояснення макіавелізму: Макевіалізм - державна політика, що не зупиняється перед жодними засобами боротьби (оманом, зрадництвом, вбивствами) для досягнення своєї мети [34] Пригадаймо також, що Нікольо Макіавелі (1469-1527), італійський історик і політичний письменник, написав книжку "Князь", в якій узагальнив досвід політичної практики своєї епохи, яка не рахувалася з принципами моралі, згідно до доктрини Макіавелі в політиці дозволене застосовування підступу, насильства і облуди. Тож варто було б запитати сьогоднішніх глашатаїв українського націоналізму, в тому й Ярославу Стецько з ОУН-б, Миколу Плав'юка з ОУН-м, Миколу Лебедя з ОУН-з (і іже з ними, як проф. Тараса Гунчака) - коли репрезентовані ними фракції ОУН позбулися (і чи позбулися?) макіавелізму у своїй політиці? А, може, те, що вони роблять сьогодні і є застосуванням макіавелізму, коли говорять про демократію, а на думці мають одне - взяти владу в свої руки? А якщо скажуть, що вони позбулися макіавелізму, то чи засудили вони його? - коли, в яких постановах, в яких працях? Бо я тверджу, що макіавелізм у практиці всіх трьох фракцій ОУН надалі діє, він живий. Тільки він під сучасну пору набагато витонченіший, не такий брутальний, як в початках існування ОУН. Звідси і декламування про "демократію ОУН", про її повагу до інших націй, про те, що ОУН тепер за політичний плюралізм. Щоб переконатися в цьому, вистачить прожити деякий час в українському націоналістичному середовищі у діаспорі.

ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця. А мені хотілося б сказати: галичанина - з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму йшли такі, як Василь Білас, Дмитро Данилишин, молоді хлопці, несвідомі того що роблять. На смерть ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч. Йшли на смерть з фанатизму, з фанатизму теж убивали, мучили, знущалися. Фанатизм членів ОУН не мною придуманий, про нього пише націоналістична енциклопедія.

В основу міжнаціональних стосунків ОУН клала "боротьбу за існування", яка діаметрально різниться від прийнятої в цивілізованому світі засади мирного співіснування народів. Ця засада ОУН є нічим іншим, як перенесенням на міжнародні стосунки дарвіновської теорії збереження видів, за якою сильніший перемагає слабкішого в "перманентній революції", як казали ідеологи ОУН. Здається, що варто було б деяким польським політикам запізнатися з теоретичними основами ОУН, а не вірити в гарні слова, навіть запевнення. Маю на думці тих політиків, які сьогодні співпрацюють з ОУН.

Обізнані з темою українці і поляки знають скільки друкарської фарби витрачено з причини аналізу мотивів убивства польського посла Тадеуша Голувка. Вбили його 28.08.1931 р. в Трускавці згадані вже тут Василь Білас і Дмитро Данилишин, засуджені до смертної кари і страчені. Це вбивство схвилювало не тільки польське населення, але й демократичний табір українців Західної України. Наводилися аргументи за тим, що Т. Голувко не був ворогом українцям, що це було нікому непотрібне вбивство. Для нормального мислення людей це справді було ірраціональне вбивство, але не для ОУН. І, хоч Петро Мірчук пише, що як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голувко був співвинним у проведенні кривавої пацифікації Галичини влітку й восени 1930 року [35], то не варто дошукуватися пов'язані з особою жертви причини вбивства. Вона, ця причина, полягала в тому, щоб чергою саботажних і терористичних актів тримати українські маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося бо, що поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції. Отже: не йшлося про особу Т. Голувка. Можна собі уявити навіть засідання проводу ОУН, на якому обговорювалося справу чергових терористичних актів. І випадково зупинилися на особі Т. Голувка. Його вбили В. Білас і Д. Данилишин не з метою "покарання" ворога українців, а з метою "втримати стан постійного кипіння". За втримання такого стану постійного кипіння й заплатили своїми головами В. Білас і Д. Данилишин - не герої, а жертви ОУН. Слушно в цьому контексті пишуть автори поважної і цінної праці "Шлях у нікуди": ОУН свідомо посилювала диверсійну діяльність і терор, знаючи, що це доведе