Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту"

Вітчизна! Рідний край!

Усе було таким, як і колись. Грізні вали набігали на прибережні скелі, з гуркотом обрушувались на них, відбивались і котились назад, стикаючись із наступними. Над скелями височіли покручені сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як і тоді, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тільки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море і рішуче попростував нею.

За першим поворотом з’явились «карлики». Так, вони на тому ж місці, незмінні. Химерно згруповані скелі все ще нагадують святкову гульню гномів. Тільки поглянь пильніше, одразу ж побачиш, як їхні обличчя починають посміхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вікінги забрали в нього човен… Інші скелі теж не лишаються німими. Гострі тіні від сонця вдихнули в них життя. З гри світла і тіней на стрімчастій кам’яній стіні виступає посічене крижаними вітрами обличчя Амундсена…

Северсон здригнувся, кліпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремі світлі й темні плями.

— Рідний край… — Северсон зітхнув і попрямував далі.

Дорога тепер в’юнилась вузькою долиною понад шумливим гірським струмком. Він дзюрчав і вирував, люто бив об гранітні береги, мчав через скелясті пороги до моря. Цей струмок ніс перший привіт з рідного села.

«Ще один поворот, — думає Северсон, — і я побачу халупу маляра Абілгаарда».

Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчаків своєю таємничістю. Похилий віком дідусь Абілгаард ходив навколишніми селами, пропонуючи свої картини. Люди нічого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебракові. Він брав її з дитячою посмішкою: «Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!» Але всі знали, що він вже давно не малює, а на ті гроші купить хліба та солонини, щоб не померти з голоду…

Однак у прогалині поміж столітніх сосен з’явилась не халупа, а велика сучасна вілла зі скляним дахом. Северсон зупинився перед нею і довго стояв замислений. Незабаром у вікно визирнув усміхнений чоловік з маленькою цапиною борідкою і привітно махнув рукою, ніби запрошував завітати…

Це не був старий Абілгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець відлюдного куточка чудової долини.

Северсон збентежено опустив очі і швидко рушив далі.

Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього відкрилась широка долина. Та тільки все в ній було незвичне, нове. Куди поділись старі поважні будови? Звідки взялись вілли та багатоповерхові будинки?

І все ж він удома. На цьому горбі, траплялось, сидів він вечорами з молоддю. А в лісі, що над горбом, лазив по соснах,

видираючи там совині гнізда. Ох і перепадало ж йому за це від матері!

Гори й ліс не змінились. Але на оцьому ось місці стояв зовсім інший будинок. В обшарпаній халупі тут доживали віку бідолахи, що лишались на білому світі без рідних та майна. Деякі з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америці, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. І старим лишалась єдина втіха: марні сподівання, з якими вони і йшли в могилу…

Северсон звернув з головної дороги і попрямував стежкою поміж кущів до невеликого гайка серед скель. Тут він знав кожен камінь, адже ця стежка вела до його рідної хати.

Коли поміж дерев з’явився старий, типово північний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очі. Він побіг уперед, потім зупинився.

Старий будиночок лишився таким самісіньким, яким був тоді, в 1927 році, коли Северсон відвідав його востаннє.

І сумно, й радісно людині, яка прийшла на побачення зі своєю юністю, з минулим, що вже ніколи більш не повернеться.

Хто живе в тобі, старий будинку? Як і колись, старанно прибрано палісадник, ніби й сьогодні попрацював у ньому дбайливий батько. І в ящиках під вікнами сміються квіти…

Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбувані на ній золоті літери розповідають, що в цьому будинку народився і прожив свою молодість вірний соратник Амундсена, звитяжний борець із крижаними просторами, який віддав своє життя служінню людству і науці. А внизу дошки — свіжа приписка: «…і який був наукою знову повернений життю та людству».

Знов і знов читає Северсон напис. Радісно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повірити, що це написано про нього; як не віриться і в те, що він справді пролежав довгі десятиріччя в кризі Арктики.

І не помічає він, що на нього вже давно з порога лагідно й зацікавлено дивиться сивоголовий дідусь.

Ну, здрастуй, Лайфе!

Здрастуйте… — Северсон здригнувся, глянув на дідуся.

Заходь, любий хлопчику… Я давно вже чекаю на тебе…

Старий узяв гостя за руку, повів до будинку. Северсон ішов за ним, як у півсні. Та ось він стрепенувся:

Скажіть, звідки ви дізнались, що я приїду?

А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? — посміхнувся дідусь. — Відпочинь після подорожі, а я тим часом злітаю вниз, у містечко, та привезу чогось попоїсти…

Дякую, дідусю! — щиро сказав Северсон, зворушений не стільки змістом, скільки інтонацією слів старого. — Тільки дуже прошу: нікому ані слова! Не розповідайте про мій приїзд. Все одно мене тут уже ніхто не знає…