read-books.club » Сучасна проза » №2 📚 - Українською

Читати книгу - "№2"

106
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "№2" автора Остап Дроздів. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 24 25 26 ... 73
Перейти на сторінку:
зі службових дверей будинку. Його вабила її цнота, закомплексованість, щире невміння припудрити свій потяг до нього, її руки, які вмить ставали дірявими з його появою неподалік.

Каміл тягнувся до Єфросинії так, як едемний змій тягнувся до пра-Єви з наміром спокусити. Каміл увесь, із голови до ніг, перетворився на звабливого спокусника, який із кожною ін’єкцією своєї уваги до Єфросинії доводив її до стану запаморочливого сп’яніння, і в цьому наскокові на її чистоту не було ніякого умислу, не було самоцілі будь-що зламати її захисний код — ні, це було нестерпне бажання розтопити цей айсберг, що тримався з останніх сил, ненароком потрапивши в Ґольфстрім. Вона не мала жодних шансів уціліти. Він не мав жодних шансів уберегтися від неї. Вони знайшлися тут, у країні, де навіть сосни ходять шеренгами.

— Ця країна прекрасна, — сказала якось фрау, і Єфросинія погодилась.

Коли ґерр привіз свою швейцарську наречену сюди, першим, що вона побачила, було те саме, у що зразу закохалася Єфросинія. Щільні редути сосен, висаджені ніби під лінійку в шаховій диспозиції, завдяки чому наземна поверхня проглядалася наче крізь крупновічкове сито світла. Ці наскрізні прожекторні стовпи сонячного ефіру продиралися через хвою і вимальовували химерні візерунки світлотіні. П’янко пахла живиця, і легень було замало, щоб наковтатися цієї цілющої аерозолі. Опалі хвоїнки творили руде рухоме панно, по якому треба було не йти, а чалапати під акомпанемент ледь чутного шарудіння. Саме тут, в сосновому бору, де гострота голок була вершиною краси, пошепки пролунала присяга ніколи не розлучатися.

Німець мав великі кар’єрні успіхи. Він належав своїй країні, і фрау бездумно закохалася саме в цей стан — стан місійного служіння чомусь більшому, ніж просто приватному щастю 24 години на добу. Вона, правдоподібно, і не погодилась би на вузькоколійку щастя, на дрібноту сімейної ідилії, заточеної під ледаче поглинання буднів. Ця швейцарська активістка померла б саме від цього бездіяльного, посидючого, жіночого щастя. Воно було їй протипоказане. Фрау прагнула суспільної користі, широкого змісту, який ніколи не може пролізти в вузьку горловину традиційної сім’ї. Вона боялася саме цього рустикального, приґрунтового розуміння щастя, яке вдень покірно скубе соковиту травичку, аби ввечері хтось помасував вим’я.

Німець був саме тим чоловіком, за кремезними плечима якого розкривався цілий масштаб, ідейний і структурований. Фрау була присутня на вечірках його побратимів по партії. Це було вишукане товариство з бесідами про високе мистецтво, симфонічну музику й імажинізм у новітній поезії. Двометрові тестостеронні красені-аполлони сперечалися про те, чи може метафора бути самоціллю, чи не треба творче слово звільнити з тюрми змісту, чи мали рацію дадаїсти, коли свої вірші складали навмання з випадкових слів, вирізаних із газетних шпальт. У її вітальні з каміном засідали не майбутні антропофаґи, а боґемне братство енциклопедичних естетів.

Фрау полюбляла спостерігати, спершись на дверну лиштву, як цей колективний сонм чеснот творив нові смисли прямо тут, у запальних диспутах, що розчинялися в тютюновому смозі. Її любий німець фонтанував аристократизмом, він збуджено червонівся, коли ловив на собі апетитні, поїдальні погляди своєї коханої, і тоді він ґречно перепрошував камрадів, підводився з глибокого фотелю, ставив на стіл бокал персикового шнапсу, мишкою прошмигував на кухню, щоб несамовито притиснути дружину до стільниці, вона ладна була віддатися йому просто тут, серед ножів-виделок-терок, він безпардонно ліз руками в її трусики, вони обоє розпашіло оглядалися, чи хтось, бува, не застукає їх на гарячому, від цього шухеру в німця ще більше вставав, і не було сили бодай якось опанувати свою вулканічну хіть, їх просто шматувало перезбудження.

Його рідна країна стала рідною для неї. Торкаючись до атлетичної мускулатури свого посвяченого бога, вона пестила його мрії бути співтворцем великої країни великих людей. Переїхавши з Люцерна, вона знай­шла тут свій новий зоопарк, яким мала опікуватися. Тут мешкали сильні тварини, благородні хижаки, відібрані самою природою. Вона відчула свою причетність до творення цілком нової парадиґми, в якій її німець є найщасливішою і найблагороднішою істотою. І вона поруч із ним.

14

Заборонене кохання — це Ромин син. Вугільно-чорні ворони клювали вуглеводи його почуттів від початку, відколи він усвідомив, що є володарем найщасливішого стану. Він нізащо не проміняв би цей блаженний стан на тривіальні цьомки-бомки, ходіння за ручки в міському парку й обіймання на центрі площі. Його кохання вмить знецінилося б, девальвувалося б — якби було ширпотребним почуттям, без інтриги, без боротьби за свою екзистенцію, без аутичного вдаряння лобом об стіну. Він робив би зі свого кохання брелок, вішав на пояс, і воно теліпалось би, як простий металевий аксесуар; воно нагадувало б давно розграбований скарб, кимось недопите пійло в іржавій джезві. Таке кохання продавалось би у кожній крамниці секонд-хенду, воно було би made by everyone і коштувало б копійки. Його вседоступність була би найліпшим свідченням малоцінності, і Ромин син, як кожна пересічна людина, не дорожив би ним, не цінував би за ексклюзивність, марнував би його щохвилини.

Заборонене кохання мало такий ніжний і одурманливий пушок ззаду на шиї, що Ромин син поїдав очима ці ворсинки, а його поїдала гормональна хіросіма, і він божеволів від цієї шийки, вона йому снилася, вона загущувала кровообіг, вона електричним шейкером перетрушувала його до стану однорідного коктейлю, що стікав по стінках. Ромин син цілу ніч заживо плавився від відсутності терміна, від неіснування дефініції на позначення того, що з ним відбувається. Він бив районні рекорди з поглинання художньої літератури, його лексичний запас набув академічного обсягу, його твори з укр.літ. учительки ксерили й передавали своїм колегам з інших шкіл, — але на жодному стелажі, на жодній сторінці не було жодного слова, жодного визначення, жодного формулювання, як називається той млосний стан, коли прозорий пушок на шиї доводить до сказу, до отетеріння, до хворобливого перезбудження. Його мозок не знав таких слів, він спорадично блукав у лабіринтах неіснуючих понять, він шукав пірсу, до якого можна було би пристати, щоб нарешті припинити бездумне скитання акваторією незбагненних почуттів. А пірсу не було, термінів і дефініцій теж не було, розуміння, що відбувається, не було, — і Ромин син молив Господа про чимшвидше народження завтрашнього дня, коли він знову чутиме під самим горлом тахікардійний стукіт власного серця, як знову опиниться біля пушка на оксамитовій шийці.

Країна герметично закоркувала його у трясовині незнання, страхів, прививання комплексу неповноцінності. Вона привчала соромитися свого найпотаємнішого і найневиннішого, вона спочатку грізно кивала пальцем, потім крутила фіґлі біля скроні, потім готова була в будь-який момент здати в психушку, нашпигувати термоядерними медикаментами, а для надійності свого

1 ... 24 25 26 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «№2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "№2"