Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

Тому Вероніка швидко піднесла келих, одним духом, по-чоловічому, допила вино і проказала твердим військовим голосом, яким звикла наказувати своєму персоналові:

— Месьє! — Це звернення урвало зухвале перешіптування чоловіків. Усі дивились на Вероніку. — Месьє! — повторила вона. Хоча Вероніка не підводилась, її обличчя засвідчувало таку піднесеність, що в усіх склалося враження, ніби вона вже стоїть. — Здається, ви не маєте звичаю зважати на дам. Крім того, ви повинні знати, що я належу до двору і моя небога теж. — Вероніка сказала «двору», а не, скажімо, «челяді». — Ваші розмови, які ви так боягузливо провадили пошепки, зародились, мабуть, у казармах, хоча я знаю, що там вони не дуже поширені. Месьє, я покидаю вас! Приємного вечора! А ви, месьє вахмістре Левадуре, вчасно приведіть мені малу додому! Я чекатиму вас! А ти ще зайдеш до мене! — кинула вона Анжеліні. — На добраніч! — проказала Вероніка і вже підвелася. Перше ніж їй відповів хто-небудь, вона вискочила на вулицю не менш раптово, ніж заскочила до кав’ярні, і тепер двері після неї теж були досить довго відчинені, і вітер гойдав краї скатертини й розхитував полум’я свічок.

Усі мовчали. Якийсь час усім здавалося, ніби на них нагримав командир. Чоловіки в барвистих мундирах справляли тепер украй жалюгідне враження.

Анжеліні тепер здавалося, ніби вона бідолашна, покинута і зраджена. Вона тужила за добрим рідним берегом, батьківським домом на Корсиці і за своїм бідним і лагідним дитинством. Крім того, одразу збагнула, що віддала чужому барвистому опудалу те, що судилося не йому. Їй здалося, що до цієї миті вона жила далеко від власного тіла і віддала його як першу-ліпшу річ. Анжеліна здогадалася про великий і суворий закон, який природа дала жінкам, і знала, що порушила цей закон. Піднесений, гарний і нещадний, він наказував дівчатам належати коханим і чинити опір нелюбам. Подумала про кімнату з хвилястими зеленими портьєрами і портретом імператора на стіні. І раптом у неї зникло чуття сорому, їй здавалося, ніби вона вже покаялася за свій тяжкий гріх. Анжеліна відчувала, що мала б любити єдиного, хто був даний їй, і сама ця любов, здатність і готовність любити його — така велика подія, що гріх, переступ, помилка і сором уже не мають ніякого значення.

Тепер Анжеліна підняла очі, тепер її очі вперше були горді й байдужі. Й побачила, що барвиста гора поряд із нею тільки тому сидить так непорушно й тихо, що вже втратила тяму. Вочевидь, то був його власний, особливий тип сп’яніння. Таке сп’яніння було ще страшнішим, ніж уже звична галаслива сп’янілість. Вахмістр заціпенів, його чорні дрібні очиці були широко розплющені. Він радше скам’янів, ніж сп’янів. Мала Анжеліна лагідно смикнула за його непорушний синій рукав. Состен не ворухнувся. Глянула на чоловіків. Ніхто не звертав на неї уваги. Кілька вже підвелося і грали за сусіднім столом у кості та карти. Один профос, капрал і два вахмістри пошепки розповідали один одному всякі оповідки, і після кожної всі четверо по-дурному хихикали. Анжеліна підвелася. Не мовивши й слова, м’якими кроками пішла геть від столу. Навіть господар не помітив її.

Анжеліна стояла на вулиці й підняла очі до небес. Вона забула глянути в ресторані на дзиґарі. Їй здавалося, ніби північ давно вже минула, і вона дивилася на зорі, поринувши раптом у солодкі спогади про багато ночей свого давно минулого дитинства, коли вона з батьком плавала під вітрилами в морі, і старий дивився на небо, щоб визначити годину. Та сьогодні сяяло лише кілька зір. Поміж чорних хмар, що, незважаючи на свою тяжкість, мчали по небу з приголомшливою швидкістю, то тут то там зблискували і знову зникали кілька срібних іскорок. Пронизливий вітер дув, здається, з усіх боків водночас. Вулиці були безлюдні, й пізні ліхтарі блимали уривчасто, згорьовано й безпорадно. Над будинками нараз сіпнулася бліда далека блискавка, а після неї загримів украй далекий безпритульний грім. Мала Анжеліна злякалася. Щільніше закуталася в мантилью. Надумала і безтурботно пішла собі, хоч і не знала до ладу, куди йде. Коли нарешті дійшла до рогу, де, як здавалось, яскраві ліхтарі поодаль позначали широку вулицю, впали перші важкі краплі дощу, а наступної миті небо розпанахала вкрай близька і яскрава блискавка. Анжеліна ступала дедалі швидше. Коли дійшла до широкої і щедро освітленої вулиці, вже лив важкий і рясний дощ, тож дівчина зупинилася в порталі великої кам’яниці, з вікон якої, позолотивши дощові потоки, променилось яскраве світло і перед якою чекало кілька пишних карет. Цей перепочинок видався Анжеліні приємним. А втім, усе, що сталося сьогодні, було приємним для неї: дощ, блискавки, карети, шляхетний дім і затишний портал. Велика радість виповнювала її, тож радісним стало і все навколо: навіть блискавка, грім і дощ.

Мабуть, уже було пізно, швейцар у лівреї спустився сходами вниз, відчинив обидві стулки масивних вхідних дверей і кинув владний погляд на Анжеліну. Всі візники, немов хто гукнув їх, нараз прокинулись і повилізали з карет, стали коло дверцят і опустили підніжки. Анжеліна жваво пішла далі вздовж вулиці в напрямі, який підказувало серце. Йшла розмірено, не повільно й не швидко, хоча її мантилья, одяг і черевики промокли.

Анжеліна побачила палац, коли дощ уже полагіднішав, а надворі дедалі яснішало. Вартовий дрімав у будці й не помітив дівчини; вперше, відколи служила в Парижі, вона без страху зайшла у вузеньку залізну хвірточку, яку відчинила рівненько, безгучно, майже не торкнувшись її. Пішла сходами вгору. Було тихо і затишно, крізь високі вузенькі вікна на сходових майданчиках яснів мокрий ранок, а здалеку долинав перший несміливий спів пробудженого птаства. Анжеліна дістала зі скрині хусточку імператора, на яку давно вже не дивилася, пригорнула до серця, а потім до вуст, роздяглася і заснула швидко та легко, поклавши барвисту хусточку під сорочку, на ощасливлене серце...