Читати книгу - "Риб’яча кров"

він не знімав навіть влітку. Я зробила кілька рухів за ним. Вдихала запах річкового багна й водяних рослин, холодна вода остудила раптом усе, що було до цього. Ми допливли до середини, я трималася близько до чорної голови Зденєка, що вигулькувала над водою, саме за його п’ятами, і описала невелику дугу на поверхні. Тільки він і дядько Венца знали, де течуть нижні течії. Але все одно вдома перед татом я не могла сказати, що купаюся біля Скелі. Треба було плисти проти течії, щоб річка не віднесла нас занадто далеко. Коли я ногами знову стала на дно, то відчула ступнями трохи болота й каміння.

Ми лежали поруч на великому рушнику, краплі води залишилися на моїй засмаглій шкірі, я дихала, заплющивши очі, із лівого боку мене охолоджували мокре плече й рука Зденєка. Під опущеними повіками я прокрутила собі спогад із дитинства. Мені було близько десяти, коли Зденєк узяв мене від дядька в саду й ми пішли по течії саме сюди. Увесь день він показував мені, як на волосінь прив’язати гачок; у пласкій металевій коробці в нього були їх різні види. На щуку, на менших риб. Він навчив мене насаджувати приманку, а потім ми аж до вечора стежили за поплавком. Я впіймала й сама витягла одну маленьку плотву. Зденєк убив її ножем, я не дивилася. Він випатрав її й приготував для запікання. Потім уже в сутінках ми піднялися крутою стежкою до вогнища. Зденєк витягнув з рибацької торби маленький паперовий пакетик із перцем і другий із сіллю. Кожному з нас дістався шматок риб’ячого м’яса з тієї плотви. Коли ми доїли, прибіг дядько Венца. Він знав, де має нас шукати. Він лаяв мене за те, що мама з татом сидять у нього на кухні й сварять його. Коли ми повернулися до дядькової хати, було пів на одинадцяту вечора. Тато тягнув мене додому, і мене тоді покарали двома тижнями домашнього арешту.

Я розплющила очі. Сонце стояло ще високо, ми змогли лежати на березі доти, поки воно докотилося до вершин смерек на протилежному боці Влтави. Коли ми дійшли до хати дядька Венци, вона була залита світлом призахідного сонця.

— Я завтра вставатиму о пів на п’яту, у майстерні в мене ранкова зміна.

Я ще почекала в садку, поки він востаннє помахав з-за паркану й зникнув у дверях свого дому. Мені не хотілося додому. Хата Конопків здавалася мені дивною, так само як старий Конопка й мати Зденєка. Дядько Венца був їхнім найближчим сусідом, і зі Зденєком вони були майже як батько й син, але я не пам’ятала, щоб дядько з батьком Зденєка перекинулися хоча б парою речень. У пивниці Конопка сідав за маленький столик відразу біля дверей, окремо від усіх. Мама Зденєка виходила тільки у двір і в садок, двічі на тиждень — у магазин і в неділю — у костел. Я дивилася на довгу хату з дивною провислою стріхою й почорнілою черепицею. У цій хаті дивно пахло, кілька разів я заходила зі Зденєком до них у світлицю, де був телевізор, але щоразу там я витримувала щось із годинку й мені хотілося геть. Мені здавалося, що я там не можу дихати, що ця хата може щохвилини на мене впасти.

Коли я прийшла додому, у кухні ще світилося. Батьки сиділи біля столу, тато підвівся, насуплений.

— Де ти була?

— Зі Зденєком на річці. Ми купалися, а потім я допомогла бабусі з посудом…

— Ти постійно десь вештаєшся, а додому повертаєшся, коли стемніє.

Я посміхнулася цьому дежавю через шість років. Мені вже не десять, хотілося мені сказати, але я не встигла.

— Облиш її, — втрутилася мама, — у неї канікули. Вона готує вдома й робить усе, поки я на роботі.

У тата був колючий погляд, і за ввесь час він так і не посміхнувся. Коли ж він зникнув у ванній, я поглянула на маму. Її посмішка-вибачення була мені добре знайомою. «Вона для всіх хоче як краще, а сама старіє», — подумала я.

— Ти не хочеш про це поговорити? — запитала я.

Я ввесь час чекала, що вона запитає про ту коробку з документами, яку мені віддала. Я спробувала за виразом її обличчя впізнати, чи знає вона, що я там знайшла.

— Він нервується через Гонзу, — хитнула мама в напрямку дверей, за якими зник тато.

— Це я помітила.

— Від учора його не було вдома.

— Але ж він працює на будівництві, ні?

— Але ж не вночі, правда?

— У нього останні канікули… Мамо, чому тато хотів, щоб Гонза пішов у сільськогосподарську школу в Таборі?

— Тато теж там вчився й гадав, що Гонза…

— …буде як він. Але Гонза на нього не схожий. Зовсім!

Вона злякалася. Її перестрашені очі не витримали мого погляду.

— Гонза каже, що тато сам цієї школи не закінчив, а тому хотів, аби він це зробив.

— Гано! Гонза тата ображає. Він