Читати книгу - "Моє сторіччя"

і ясновидець Макс Кауер, який ще зі школи дружив із татовим братом Фріделем — тож я називав його дядьком Максом, — і який, разом зі своєю асистенткою-медіумом Сузі, мав неабияку популярність у нашому вар’єте, а його валіза була обліплена наклейками готелів мало не всіх європейських столиць, лише втомлено махав рукою, коли в розмові згадували про дівчат, що «заїздили сюди на гастролі». «Це просто дешеві копії!» — казав він.

Коли мама ще була вагітна мною, дядько Макс буцімто вигукнув у її присутності: «Обов’язково поїдьте до Берліна! Там завжди щось відбувається!» Після цього він своїми довгими пальцями чарівника намалював у повітрі нескінченно довгі ноги дівчат Тіллера, а потім зімітував Чапліна. Він умів розповідати про дівочі ноги. Він стверджував, що вони «ідеально збудовані». А потім заговорив про «ритмічну досконалість» і «зоряні миті в Адміральському палаці». І коли розказував про супровідну програму, згадав написані золотом імена: «Від цієї Труде Гестерберґ просто радіє серце. Як неймовірно вона разом зі своєю трупою проджазувала “Розбійників” Шиллера, а потім ще й так дотепно, комічно витанцювала їх…» Ми чули його захоплені відгуки про «Chocolate Kiddies», яких він чув у «Ла Скала» чи у «Вінтерґартені». А «незабаром до Берліна на гастролі має приїхати неймовірно анімалістична Жозефіна Бейкер. Ця “закинутість” у танці, як сказав філософ…»

Моя мама, яка любила поговорити про свої жалі та бажання, переповіла мені захоплення дядька Макса: «У Берліні взагалі багато танцюють, фактично тільки те й роблять, що танцюють. Ви обов’язково маєте приїхати і побачити оригінальне Галлер-ревю з Ла Яною, яка там танцює на тлі золотої завіси». І після цього він зі своїми пальцями чарівника опинявся знову біля дівчат Тіллера. А мама, яка носила мене, тої миті, мабуть, засміялася: «Може, згодом, коли справи підуть краще». Але вона так ніколи й не доїхала до Берліна.

Лише одного разу, наприкінці тридцятих, коли вже жодна із блискучих зірочок двадцятих років більше не сяяла на горизонті, мама залишила крамничку колоніальних товарів під нагляд мого батька і поїхала в гори, до Зальцкаммерґута, із турфірмою «Сила від радості». Але там усі носили шкіряний одяг і танцювали шуплаттлер[22].

1928

Ви можете спокійно все це читати. Я писала для своїх правнуків, на потім. Бо сьогодні вже ніхто не вірить, коли чує про те, що творилося тут, у Бармбеку, та і в інших місцях було не краще. Це сприймається як роман, але тут тільки правда життя. А було так. Я лишилася сама-одна з трьома дітьми та малесенькою пенсією — після того, як чоловіка придушило плитою з ящиками. В ящиках лежали апельсини. Чоловік працював вантажником на Версманнкай, 25. У документі про смерть записали: «Загинув через власну необережність». Тож про відшкодування чи якісь додаткові виплати можна було забути. Тоді мій найстарший уже працював у поліції, у 46-му відділенні, — ось тут можете прочитати самі: «Герберт не пішов у партію, але проголосував за лівих…»

Узагалі-то в нашій родині було багато соціалістів, ще мій батько і батько мого чоловіка. Ну і Йохен, мій середульший, він раптом став дуже активним комуністом, а коли тут почалися різні бійки та сутички, навіть записався в бойову організацію «Рот Фронт». Раніше він був найспокійнішим з усіх, цікавився тільки своїми жуками та метеликами. Вантажив баржі на Кервідерфлет або працював десь в інших місцях Шпайхерштадта. І раптом перетворився на такого фанатика! Те саме з наймолодшим, Гайнцом: той теж став справжнім маленьким нацистом, коли тут усі почали кричати про вибори до рейхстагу, — і хоч би словом мені про це обмовився. Просто якось прийшов в уніформі штурмовиків — і давай тут нас усіх перевиховувати. А раніше був таким веселим хлопцем, усі його любили. Він теж працював у Шпайхерштадті, у фірмі, яка торгувала зеленою кавою. Часом навіть потай приносив додому трохи зерен. Я обсмажувала їх, і тоді у нас так гарно пахло всюди, аж на сходи. І тут на тобі… Але й попри це спочатку все було мирно. Навіть по неділях, коли всі троє сиділи за столом, а я товклася на кухні. Хіба що двоє менших один одного зачіпали. Та коли зчинявся надмірний галас, мій Герберт гримав кулаком по столі — й усіх заспокоював. Молодші слухалися його, навіть якщо він був не в службовій уніформі. Ось так. Ну а потім уже були тільки бійки. Самі можете прочитати, що я тут написала про сімнадцяте травня: того дня загинули двоє наших товаришів, які працювали на залізниці: вони були членами соціал-демократичної дружини, тому чергували на маніфестаціях перед виборчими дільницями. Один — у нас, у Бармбеку, а інший — в Аймсбюттелі. Товариша Тідеманна застрелили комуністи — зі своєї агітаційної машини. А товариша Гайдорна вбили штурмовики, впіймавши його під час розклеювання плакатів на розі Бундесштрассе і Гоге Вайде. От тоді у нас за кухонним столом був крик.

— Ні! — верещав Йохен. — Спочатку ці соціал-фашисти стріляли у нас, але вбили свого Тідеманна…

А мій Гайнц йому у відповідь:

— Це був самозахист! Ми захищалися! Просто захищалися! Це все почали ті помішані на рейху дебіли…

І тут мій найстарший, який знав про все з поліцейського рапорту, стукнув по столі газетою «Фольксблатт», де чорним по білому було написано — ось тут, можете прочитати, я спеціально приклеїла вирізку, — що «застрелений Тідеманн, столяр за фахом, отримав кулю в передню верхню частину черепа, і