Читати книгу - "Ущелина синіх туманів"

Сашко лежав на канапі. Він був такий кумедний — штани, піджак висіли на ньому, як на жердині, з широкого комірця сорочки стирчала худенька шия. Ми перезирнулися. Яресько спитав:

— Що ти про це думаєш? До речі, вікно було навстіж, он бачиш, скільки снігу намело…

— Батько вистрибнув у вікно, а син заліз по ринві, - похмуро сказав я. — Вельми вірогідна версія, коли згадати, що лабораторія — на шостому поверсі. А щоб ми з тобою сушили голови, вони взяли та й пєреодяглися.

— То що ж маємо робити?

Я сказав, що насамперед треба відвезти Сашка додому, час пізній, Галина, певно, уже хвилюється. А потім будемо думати. Може, й думати не доведеться, бо Іван сидить і п’є свою улюблену каву.

Швейцар дрімав у вестибюлі, і Яреськові вдалося непомітно винести хлопця на руках. Ми не хотіли привертати чиюсь увагу до події, в якій самі не могли нічого второпати. На щастя, завірюха вгамувалася, на вулицю Поля, де живе Черенков, ми дісталися без пригод. Хлопця я залишив на руках у Яреська, а сам пішов по Івана.

Двері відчинила Галина, і справа одразу ускладнилась — Івана з роботи ще не було. Я мало вже не ляпнув про Сашка, і аж тут збагнув, що то ж він сидить перед телевізором і дивиться хокей. Уявляєте? Принаймні дві хвилини розмовляли ми з Галиною, Сашко сидів навпроти, а я дивився на нього, як на порожнє місце. Мабуть, у мене був вигляд йолопа, бо Галина запідозрила погане. Я ледве переконав її, що нічого не сталося, Іван, мовляв, завтра доповідає Вченій Раді, отож сидить готується.

Коли я повернувся до Яреська і сказав йому, що Івана вдома немає, а Сашко дивиться телевізор, він розгублено зиркнув на мене, потім на хлопчика і спитав: — А хто ж тоді цей?

Ще кілька хвилин тому я, не вагаючись, запевнив би, що це і є Сашко власною персоною, як-не-як, він виріс у мене на очах. Але зараз я не знав, що сказати.

Яресько ніби заціпенів Я сказав, що в цій химері я анітелень. Зараз ми відвеземо хлопця в найближчу лікарню, а тоді заявимо в міліцію. Ось тоді у Яреська виникла щаслива думка. Він пригадав розмову в кабінеті директора, коли Борода попереджав Івана про якусь небезпеку.

Незабаром ми були вже на квартирі в Бороди і аробили там переполоху. Не встигли й двох слів сказати, як професор аж підскочив. Перепрошую на слові, та він одразу став схожий на гончака, що несподівано напав на слід. Борода роздягнув хлопця і дуже ретельно його обмацав. Слухав, гмукав, знову слухав, знову гмукав. Я зроду не бачив, щоб хворого так оглядали. Стан, хлопця, очевидно, задовольнив професора, проте вигляд у нього був стурбований. Він понишпорив по кишенях, вийняв Іванові документи, носову хусточку і ключ від лабораторії. Нас спитав лише про одне:

— Пальто Черенкова було в гардеробі?

Я почервонів, бо про пальто й досі не подумав.

Борода пожував губами і сказав, що міліцію втручати в цю справу не треба. Хлопця він забирає до себе в клініку, а Галині звелів передати, що… Іван терміново виїхав у відрядження.

Це все, що я знаю. Професора ми чекаємо з хвилини на хвилину. Кажуть, він пробув у клініці всю ніч… Між іншим, ви з якої газети?.. Тоді все гаразд. Він, бачте, не терпить “Вечірки”, мав з нею якісь неприємності.

АВТОР: Бородін приїхав до інституту десь аж по обіді. Неголений, втомлений, повіки червоні, і одразу ж зачинився з директором в його кабінеті. Ми з Сліпчуком і Яреськом терпляче чекали його ще з годину. Інститут гудів, розмови точилися навколо хлопця і таємничого зникнення Івана. Висловлювалися найфантастичніші припущення, аж до викрадення Черенкова іноземною розвідкою. Швейцар усім показував Іванове пальто з таким виглядом, наче він давно все знає, тільки сказати не хоче.

Врешті наше терпіння було винагороджене, ми впіймали професора в коридорі. Йому, видно, не хотілося вступати в розмову, але ми стояли стіною. Я не дуже-то пнувся наперед, та все ж не сховався від колючого погляду Бородіна.

— Ви хто? — спитав він, не вдаючись до церемоній.

Я сказав.

— А, всюдисуща преса, — усміхнувся професор. — Ну, що ж, від вас все одно не сховаєшся…

— Василю Семеновичу, куди зник Черенков?

Це вихопився Сліпчук.

Бородін за звичкою пожував губами.

— Нікуди Черенков не зникав. Він лежить у моїй клініці… Той хлопець і є Іван Черенков.

Пропоную читачам самим уявити, що в ту мить зчинилось в коридорі інституту. Я не беруся змалювати більш-менш правдиву картину. Ми були здивовані, вражені, приголомшені? Усе це не ті слова. Може, я буду близьким до істини, коли скажу, що ми отетеріли. Мозок відмовився прийняти інформацію, бо вона здавалася безглуздою.

А Бородін вів далі:

— Ви знаєте, чим займався Черенков? Навіть ми, геріатри, вважали його ідею абсурдною. Змусити життєвий процес в організмі потекти в зворотному напрямку — чи не суперечить це законові часу? Наші методи омолодження досі мало відрізнялися від звичайного лікування, а Черенков замахнувся на свята святих. У мене зараз немає часу пояснювати його ідею. Скажу лише, що в своїх дослідах він посувався майже наосліп. Ні градування, ні потрібний енергетичний потенціал не були йому відомі. Як колись Пастер, Черенков експериментував на собі. В принципі експеримент вдався, але скінчився трагічно. Доза виявилася надто великою. Звичайно, вживаючи слово “доза”, я спрощую, та суть саме така. Іван випустив джина з пляшки, а як його загнати назад — не знав…

— Чому ж його не спинили? Це ж… це ж злочин, — прошепотів хтось за моєю спиною.

Однак Бородін почув. Він надовго замовк, і ми знову побачили, який він втомлений.

— Це правда, —