Читати книгу - "Червоні хащі"

Був уже по-справжньому теплий весняний день, коли так хочеться радіти й усміхатися. Навіть у полі обабіч дороги не лишилося решток снігу, а сонечко сяяло так, що й літо здавалося близьким. Після затхлого повітря в будинку навіть в автобусі дихалося якось по-іншому, ніби ми довго сиділи в тюрмі й нарешті опинилися на волі.

Утім, кому — як. «Чим це так пахне?» — незадоволено втягуючи носом, запитала Глаша, чекаючи, поки її наречений усядеться біля вікна. «Людьми», — пояснив Журба і викликав цим влучним словом сміх по периметру. Та Йосип не міг лишити це просто так і потягнув увагу на себе. Зіткнувшись із Глашею в проході, він гаркнув: «Поїзд їде, воно лізе!». Пролунав загальний регіт, і тепер душа Старенького могла бути спокійною: він тут головний гуморист, саме він!

Нарешті Зінаїда дала команду трогатись, і ми рушили з двору. Ті, кому випало сидіти у проході, постійно нахилялися до вікон, аби розгледіти все й зусібіч, а там то лелека, то віз із чорною конячкою, а то й діти на велосипедах. І це — в робочий день, коли їм час сидіти у школі!

Йосипа посадили з Рибою в хвості. Він звідти постійно намагався щось кричати, проте автобус був теж немолодий: двигун ревів, і Старенького не було чути. Лише коли автобус загальмував на клумбі, ззаду долинуло: «Дівчата, стрибайте в гречку!». Та відповідь на забарилася: «Сам стрибай!» — із радістю прокричали йому Іра з четвертої та Раїса з третьої, після чого вони сміялися, допоки двигун знову заревів, зрушуючи з місця престаріле залізне тіло. Мабуть, і Йосип із відповіддю не затримався, та ми її не почули. Ну, іноді це й на користь.

Я сидів зі Журбою, який переймався, як Бродяга переживе розлуку з колективом і чи не забуде Матвіївна його погодувати. Собака був ніби під забороною, та про нього все одно всі знали й підгодовували, хоча вважалося, що він перебуває на балансі нашої палати — на відміну від кішок, за яких відповідав жіночий бік.

Окрім Бродяги, наші ще переймалися голубами, підгодовували їх хлібом, який заначували в їдальні, чим дратували персонал.

Наскільки я зрозумів, то була болюча тема: багато разів чоловіки піднімали питання про голуб’ятню, проте адміністрація назустріч не йшла. Ну, воно й правильно: і хвороб не треба поширювати, і хліб берегти. Та й мода на голуб’ятні давно минула.

Удосталь посумувавши над собачою долею, Григорій перейшов на іншу тему: а чи не розглядав я можливості договору довічного утримання? Про це останнім часом говорив цілий наш будинок, адже днями подивилися передачу, в якій розповідали про французьких пенсіонерів, котрі продають своє житло ще живими і мешкають у ньому на гроші від покупців аж до самої смерті. І, за цим договором, померлим гарантують гідний похорон, а це, між іншим, — іще одна неодмінна тема розмов у похилому віці.

Наприкінці передачі красива ведуча у рожевому піджаку брала інтерв’ю в якогось свинорилого чиновника, котрий сказав, що в Україні це теж можливо і що держава гарантуватиме пенсіонерам такі договори. Ага, так ми й повірили! Йосип тоді ще відразу додав, що покупці неодмінно отруять дурня, котрий продасть їм на таких умовах хату, чим викликав чергову суперечку між глядачами.

От і тепер Журба кричав мені у вухо, що з таким договором він би жив у своєму будиночку, їв би, що хотів, і не переймався б курсом гривні, від якого залежав рівень неминучого поховання. Я не хотів його слухати, воліючи дивитись у вікно, де вирувала чи не остання весна мого життя, — проте що поробиш: із ким сидиш — того і слухаєш.

Десь за дві години ми нарешті приїхали на місце. Мені доводилося бути в цьому переяславському музеї під відкритим небом, та й у Пирогові ми з Марією були не раз — школярів возили. Як же то було давно — в дев’яностих! Господи, ніби якихось п’ятнадцять років минуло, та як же швидко спливають ці останні роки. Не те, що в дитинстві, коли все навколо неосяжне та нескінченне…

Проте скажу чесно: навіть я зі своїм екскурсійним досвідом почував неабияке піднесення, бо після кількох зимових місяців у будинку свіже повітря і навіть недовга подорож виглядали справжнім святом, яким хотілося насолодитися сповна, навіть якщо це відбувалося з ласки поганих людей із темними намірами.

Ми висадилися на великій парковці, де, незважаючи на робочий день, було повно автобусів. Поруч із нами стояла делегація чи то японців, чи то корейців, — я їх ніколи не розрізняв. То Марія могла би швидко зрозуміти, хто це, але тільки не я. Їхня екскурсоводка марно намагалася відігнати від групи кількох юнаків, котрі пропонували іноземцям вишиванки та вушанки з червоними зірками, ніби ми були десь посеред Золотого кільця, а не на Наддніпрянщині.

«Ей, фарца, дєржи рукі так, шоб видно!», — закричав у тому напрямку Йосип, підійшовши до нас, і терміново спробував надолужити те, що ми недочули: розповів, що Риба спав цілу дорогу, що Крива побачила плакат Ющенка на зупинці й почала його хрестити, а ще він особисто бачив, як біля кіоску зі шаурмою в Софіївці стояло чи не десятеро на мотоциклах. І такі страшні, що хоч зараз кожному по п’ятнадцять років давай.

Я на автопілоті хитав головою, бо все одно не відчепиться, а Журба дуже уважно придивлявся до іноземної делегації. Як з’ясувалося трохи згодом, цікавили його не азіати, а торговці. Щойно наша маленька квола колона нарешті рушила нагору, до музею, як Григорій ще раз подивився назад і тихенько сказав:

— Я чув, у цих фарцовщиків можна будь-що знайти.

— Ну-ну, — весело примружив очі Йосип. — Ти про то, шо я думаю?

— Я нє знаю, про шо ти думаєш. Я про свойо.

— Та знаю я ото твойо «свойо». Опять про марафет задумался!

— Тіше, — шикнув на