Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

перейшло межу, за якою починається справжній голод. Правителі просять терміново допомогти зерном або будь-яким іншим провіантом. Терміново! От як ніби вони не знали, яку мають ситуацію з урожаєм. Для чого було чекати до останнього, питається? Але справа справді не може чекати: голод серед населення — це не той гріх, який Іван Тарасович готовий узяти на свою душу.

На планеті Нікія взагалі переполох. У столиці однієї з країни посеред головного майдану приземлився космічний корабель. Візит фіолетових ящеркоподібних прибульців — однозначно термінова справа! Без зволікань слід направити туди пані Кіото з помічниками. Звичайно, Нікія — технічно розвинута планета, навіть більше, ніж Земля, і своїх фахівців у них, безперечно, вистачає. Однак навряд чи в них є спеціалісти з телепатичного спілкування, які під час розмови можуть інтуїтивно здогадуватися про неприємні теми, відчувати звичаї й традиції і мають здатність подумки знизити рівень агресивності або роздратування співрозмовника.

На спокійній планеті Сверигії, від якої не чекали ніякої каверзи, проворонили цілу зграю лідниць. Узагалі-то вони не дуже люблять колектив собі подібних, але цього разу з якоїсь причини згуртувались. Тепер літають від села до села, від міста до міста, відморожують людям руки, ноги, вуха, насилають застуду. Що ще гірше — знищити їх не можна, тільки тимчасово знешкодити. А на таку зграю одного характерника буде, безумовно, недостатньо.

Іван Тарасович писав розпорядження, які потім секретар передасть, куди слід, і міркував про своє життя. От чогось люди гадають, що варто стати старійшиною — і все: більш нічого робити не доведеться, тільки накази віддавати. І мало хто замислюється, що для того, щоб віддавати оті накази, треба спочатку всебічно вивчити ситуацію, а потім узяти на себе відповідальність за прийняте рішення. До того ж, відповідальність не просто якусь теоретичну, а реальну, за інших людей. А що робити, коли не вистачає часу, щоб розібратись у ситуації, а вирішувати треба без зволікань? А буває, починають звертатися зі всілякими дрібницями, з якими чудово впоралися б і помічники. Он на столі цілий стос паперів з такими справами. Обов’язки, одні обов’язки… Узагалі-то, керівники — теж люди. Зі своїми характерами, емоціями, втомою й бажанням інколи відпочити.

М’яким помаранчевим світлом засяяла Куля зв’язку. В Івана Тарасовича виникла величезна спокуса не відповідати. Якусь мить він споглядав Кулю, потім втомлено поглянув на стіл, завалений паперами, у вікно, де була напрочуд погожа днина й активував зв’язок. Усе-таки почуття обов’язку в старійшини завжди перемагало.

* * *

Баштовий ледь стримував власне нетерпіння. Скоро, зовсім скоро настане той час, коли він буде володарювати над усіма! Як йому вже набридло чекати! «Ми не воюємо з людьми» — пхе! Завоювати всіх і поставити на коліна! Твердим упевненим кроком майбутній повелитель, а нинішній міністр культури на Іктурі та відданий прислужник Володаря Жахів рушив до телепорту, що вів з його будинку до підземелля на Ладі. Цього телепорта міністр культури налаштував давно. Витратив на це багато часу й зусиль, але це було того варте: зате тепер він може у будь-який час переміщатися на Ладу до свого Повелителя. У Баштового був прекрасний настрій — усе йде по його плану: Володар постійно набирає силу, старійшини нічого не підозрюють і спокійно займаються дурним благородством, рятуючи людей від того, чого вони самі заслужили, дівчинку-характерницю він викрав так, що на нього не впаде й тіні підозри. Та хіба тільки її одну?! Він уже давно переміщається по планетах і вишукує обдарованих дітей. Узагалі-то, усі впевнені, що у нього зовсім немає характерницького Дару, але це не так. Він бачить Дар у інших. Чому він це приховував? Та, мабуть, тому, що на фоні інших характерників це був практично повний нуль. Нехай краще вважають його простою людиною без жодної краплини здібностей, ніж якимось недохарактерником.

Дітей з характерницьким Даром він почав примічати задовго до знайомства зі своїм теперішнім Володарем. Колись навіть думав відкрити де-небудь власну магічну школу, тому й придивлявся до потенційних учнів. Він би їх виховав правильно! Ніяких рятувань, ніякого слюнтяйства! Це була б його особиста гвардія — безстрашна, безжалісна й віддана тільки йому одному. Але після зустрічі з Володарем Баштовий переглянув свої плани на майбутнє й легко пожертвував своїми «учнями». Коли спричиняти біль людині з характерницьким Даром прямо біля Кристала Відокремлення, то у Володаря вистачає сил втягувати в себе негативну енергетику, що виділяється в такі миті.

Нещодавно Повелитель зробив йому просто королівський подарунок — наділив здатністю телепортуватись у межах двадцяти семи планет їхньої системи рівноваги. Щоправда, для активування здібності Баштовому доводиться витрачати майже півгодини, але це тільки поки що. Ну, що ж, чим більше сили набере Повелитель, тим більше отримає й сам Баштовий.

У підземеллі було все, як завжди: чулися стогони в’язнів, повітря було вогке й холодне, насичене запахами старої й свіжої крові. Краса! Баштовий любив це підземелля. Воно дарувало йому відчуття всемогутності й уседозволеності. Скоро він буде себе так само почувати скрізь, а не тільки тут, треба просто докласти ще деяких зусиль. Баштовий дрібно захихотів, радіючи тому, як доладно він використав шанс піднятися над усіма. Так, хихочучи, дійшов до камери з диковинкою — дівчиськом-характерницею. Загримав ключами, відчиняючи решітчасті двері. Після втечі одного з в’язнів Баштовий уже не ризикував залишати дверцята прочиненими.

— Вставай, жалюгідне створіння! Зараз ти зустрінешся зі справжнім Володарем цього світу!

У відповідь Світланка приглушено застогнала й розплющила почервонілі від сліз очі.

— Вставай, кому кажу! — Баштовий різко рвонув догори ланцюги, якими була прикута дівчинка.

— Куди… куди ми йдемо? — голос Кнопки був ледве чутний. У горлі в неї пересохло, води, звичайно, ніхто не давав.

— Замовкни й іди за мною, ясно?

Баштовий шарпнув кайдани й потягнув за них дівчинку підземним коридором. Світланка, запинаючись, поспішила за ним. Боліли натерті кайданами аж до крові руки, ноги від незручної пози в камері затекли й іти було важко. Коли ж вона їла востаннє? Давно,