Читати книгу - "Володар Світла"

class="p1">У павільйоні сидів той чернець, котрий приносив звістку під час вистави. Він доглядав подорожнього з пропасницею, якого знайшов був на болотах, куди вчащав, щоб ліпше медитувалося над гнилизною — майбутнім посмертним станом його власного тіла.

Татхаґата вивчав чоловіка, який лежав на підстилці. Губи його були тонкі й бліді; мав він високе чоло, високі й вилиці, брови ніби з памороззю, загострені вуха. Татхаґата припустив, що очі, сховані тепер під повіками, мають бути світло-блакитні або сірі. Його непритомна постать справляла враження... прозорості? тендітності? Можливо, це почасти спричинила пропасниця, що мордувала його тіло, але звинуватити в цьому тільки її не можна було. Чоловічок не нагадував когось, кому могла належати річ, що її Татхаґата саме підніс у руках. На перший погляд він радше міг здатися вельми старим. Та якщо хтось ушанував би його другим поглядом і збагнув, що безбарвне волосся й тонка статура не свідчать про поважний вік, він міг би з подивом помітити в чоловічкові щось дитяче. Судячи зі стану шкіри на його обличчі, Татхаґата мав сумнів, що голитися той мусив часто. Здавалося, десь між його щоками та кутками рота ховалися трохи капосні зморшки. А може, це просто здавалося.

Будда підняв кармазиновий душильний шнурок, які носили лише кати-угодники богині Калі. Обмацав довгу шовкову мотузочку, яка зміїлася долонею, трохи до неї липнучи. Він і не сумнівався: саме так шнурок мав обвити йому горлянку. Майже несвідомо він перехопив його як слід і покрутив руками, виконуючи потрібні рухи.

Тоді підвів погляд на ченця, що вирячився на нього, усміхнувся своєю незворушною усмішкою і відклав шнурок. Чернець витер піт із блідого чола хворого вологою ганчіркою.

Чоловік на підстилці смикнувся від дотику, і його очі нараз розплющилися. Був у них шал пропасниці, і навсправжки вони не бачили, але Татхаґаті від їхнього погляду відразу стало моторошно.

Темні, такі темні, що аж майже гагатові, і годі було розрізнити, де кінчалася зіниця й починалася райдужка. Було якось украй тривожно бачити очі такої сили в такого тендітного й виснаженого тіла.

Він торкнувся рук хворого, які на дотик виявилися мов сталь, холодні й непіддатливі. Тоді креснув нігтем тильний бік правої долоні непритомного. Не залишилося ні подряпини, ані заглибини, а ніготь ковзнув собі, ніби по склу. Він стиснув і відпустив кінчик великого пальця чоловіка. Колір нігтя не змінився. Руки були наче мертві або механічні.

Він провадив огляд далі. Явище це зникало трохи вище від зап’ястків, знову спостерігалося деінде. Його п’ясті, груди, живіт, шия і подекуди спина скупалися в купелі смерті, яка й давала таку невразливість. Цілковите занурення, звісно, мало б фатальні наслідки; але й так чоловік почасти пожертвував дотиковою чутливістю, щоб навзамін одержати відповідники невидимих рукавичок, нагрудника, нашийника й наспинника зі сталі. Він і справді був один із добірних убивць жахливої богині.

— Хто ще знає про цього чоловіка? — спитав Будда.

— Чернець Сімга, — відказав другий, — що допоміг мені його сюди принести.

— Чи він бачив... — Татхаґата вказав очима на кармазиновий шнурок, — оце?

Чернець кивнув.

— Тоді йди по нього. Негайно веди сюди. Нікому нічого про це не кажи, хіба що таке: прочанин занедужав, і ми тут про нього піклуємося. Я особисто подбаю за нього та його хворобу.

— Так, о Славутній.

Чернець вибіг із павільйону.

Татхаґата сів чекати край підстилки.

Лише за два дні пропасниця відступила, а до тих темних очей повернувся глузд. Але якби впродовж цих двох днів хтось пройшов повз павільйон, то почув би бубоніння Просвітленого, який ніби звертався до свого непробудного підопічного. Раз у раз чоловік і сам щось бурмотів, ба й говорив уголос, як то часто буває в слабих на пропасницю.

Другого дня чоловік раптом розплющив очі й задивився вгору. Тоді насупився й повернув голову.

— Доброго ранку, Райлде! — мовив Татхаґата.

— Ти хто? — спитав той несподіваним баритоном.

— Той, що вчить шляху звільнення.

— Будда?

— Мене й так називали.

— Татхаґата?

— І так теж.

Чоловік спробував підвестися, та не зміг, тож умостився назад, не відводячи очей від безтурботного виду.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — запитав він урешті.

— Ти багато говорив, поки тебе трусило.

— Так, був я вельми недужий і, поза сумнівом, марив. Застудився в тій триклятій трясовині.

Татхаґата всміхнувся.

— Одна з вад мандрів наодинці полягає в тому, що, як упадеш, то ніхто не виручить.

— Правда, — визнав другий; його очі знову заплющилися, дихання поглибшало.

Татхаґата й далі чекав у позі лотоса.

Коли Райлд прокинувся знову, був вечір.

— Пити! — попросив він.

Татхаґата дав йому води.

— Поїси? — спитав.

— Ще ні. Шлунок не втримає.

Він підвівся на лікті й уважно подивився на свого опікуна. Тоді впав назад на підстилку й заявив:

— Ти — він.

— Так.

— Що робитимеш?

— Погодую тебе, коли захочеш їсти.

— Ні, після того?

— Пильнуватиму твій сон, щоб тебе знову не схопила пропасниця.

— Я не про те.

— Я знаю.

— Коли я поїм, відпочину, відновлю сили — що тоді? Татхаґата всміхнувся, видобуваючи шовковий шнурок десь із-під ряси.

— Нічого. Анічогісінько, — мовив він, повісив шнурок Райлдові на плече й забрав руку.

Райлд струснув головою і відкинувся на підстилку. Підняв руку, помацав шнурок. Обкрутив навколо пальців, а тоді й навколо зап’ястка. Погладив.

— Він священний, — мовив він трохи згодом.

— Так, мабуть.

— Знаєш, навіщо він і для чого?

— Звісно.

— Чому ж ти тоді нічогісінько не робитимеш?

— Я не маю потреби рухатись або діяти. Усе приходить до мене саме. Якщо щось має бути зроблене, це зробиш ти.

— Не розумію.

— І це я теж знаю.

Чоловік задивився на тіні під дахом.

— Спробую поїсти, — мовив він.

Татхаґата дав йому юшки й цілушку, і хворий спромігся їх не вивергнути. Відтак випив ще води, захекавшись, поки допив.

— Ти образив Небеса, — заявив він.

— Це мені відомо.

— І ти применшив славу богині, чия зверхність завжди була беззаперечна.

— Знаю.

— Але я завдячую тобі життям, і я їв твій хліб.

Відповіді не було.

— Через це я мушу зламати найсвятішу присягу, — доказав Райлд. — Не можу вбити тебе, Татхаґато.

— Тоді я завдячую своїм життям тому факту, що ти завдячуєш мені твоїм. Вважаймо, що ніхто нікому життя