Читати книгу - "Муссоліні"

Складно уявити кращий тренувальний полігон для політичного учнівства революціонера та бунтівника, ніж той, що пройшов Муссоліні, адже всією територією Романьї і вздовж і впоперек ходили агітатори, народні трибуни, найрізноманітніші теоретики: анархісти, більш-менш ортодоксальні марксисти, інтернаціоналісти, республіканці маццініанці, антиклерикали, гарібальдійці, бланкісти, гуманітарні соціалісти, максималісти, лібертаріанці, тобто всі, кого об’єднувала мара соціально-політичної революції. Немає сумнівів, що багато з тих непослідовностей і суперечностей, що були виявлені критиками в політичній культурі революціонера з Предаппіо, залежали не так від особливостей характеру, не так від його культурної поверховості (що залишилася типовою рисою Муссоліні), не так від прорахованої двозначності, як від складної магматичної спадщини, від дуже неоднорідного, ідеологічно та політично суперечливого гумусу.

За тих років революція на цій землі вирувала просто у повітрі – громадяни відчували її з колиски. Три надані Муссоліні імені: Беніто в пам’ять про мексиканського революціонера Беніто Хуареса, Андреа на честь анархіста Андреа Коста, Амількаре на пошану інтернаціоналіста та комунара Амількаре Чіпріані, свідчать про атмосферу політичної пропаганди та бунтарства проти влади, в якій він виріс і сформувався як особистість. Тому не дивно, що серед джерел натхнення раніше за будь-яку іншу політичну або інтелектуальну постать на його становлення вплинув Алессандро, послідовник Бакуніна, який зачитувався брошурами Карло Кафьєро, типовий представник форлійського соціалізму зразка початку століття: 

Мій соціалізм народився з бакунізму в школі мого батька, в школі вільнодумного соціалізму Бланкі19.

[...]

З іншим батьком я б виріс іншою людиною20. 

Саме Алессандро, читаючи синові вечорами «випуски газет, присвячені трагедії Паризької комуни»21 та довжелезні уривки з «Капіталу» Маркса22, передав йому анархічне бачення соціалізму, наскрізь пронизане антиклерикалізмом, духом популізму та романтики, відлунням Кардуччі – скоріше сентиментальним, аніж раціональним, а також своє фідеїстичне, сектантське, насильницьке світорозуміння з анархічними вкрапленнями, свої знання марксизму – нехай схоластичні та догматичні, проте з батьківського першоджерела.

На думку багатьох біографів, насправді важливу роль у становленні особистості та характеру майбутнього революційного лідера зіграли роки дитинства та юнацтва, зокрема його перебування у Фаенці як вихованця монахів Салезіанського ордену (від вересня 1892-го до червня 1894 року) і в коледжі Кардуччі у Форлімпополі (від жовтня 1894-го до липня 1901 року). За словами самого Муссоліні, ці роки знаменувалися «приниженнями та бідуваннями»23, загостреним відчуттям того, що настав час стягувати соціальні борги, бунтарським духом і задиркуватістю, бурхливими веселощами та зухвалістю, передчасним сексуальним потягом і майже вродженою потребою бути завжди на першому плані. Але всі ці складові – якщо не перекручувати їх у психологічному плані та не подавати як прояви вічно занепокоєної особистості, суміш мізантропії та культу себе самого – практично нічого не зумовили в його майбутньому політичному шляху. Цей шлях легше зрозуміти, якщо взяти до уваги майже конспіративний клімат соціальної активності (ми на цьому вже зупинялися), революційні очікування, повстанські пориви, притаманні політичній культурі простого народу в тій частині Італії, де він усе це засвоїв од самого дитинства, адже вже в десятирічному віці його знали як сина бунтаря та народного лідера24.

За часів юнацтва Муссоліні політична культура становила таку собі мішанину республіканського радикалізму, бланкізму, утопічного комунізму, інтернаціоналізму, революційного патріотизму, якобінського максималізму – такою він цю культуру сприйняв і збагатив протягом наступних років, починаючи з добровільного вигнання до Швейцарії у 1902–1904 роках, де він розпочав самостійну діяльність справжнього політагітатора серед робітничої та соціалістичної еміграції Італії, поряд і під впливом таких постатей, як Анжеліка Балабанова та Джачінто Менотті Серраті. Завдяки цим двом представникам соціалізму він познайомився з певними напрямами ортодоксального марксизму. Перша – українська аристократка, що присвятила себе справі інтернаціонального соціалізму, і, як визнавав сам Муссоліні за часів лідерства у фашистській партії, саме вона справила на нього найглибший культурний та ідеологічний вплив:

[...] я завдячую Анжеліці набагато більшим, ніж вона думає. [...] Якби я не зустрів її в Швейцарії, я б так і залишився дрібним партійним активістом, недільним революціонером і навіть не зазнав би суперечливого завзяття професійного політика25. 

На швейцарський період, щедро здобрений подіями: участь у багатьох страйках і перших мітингах, співробітництво із соціалістичними виданнями («L’Avvenire del Lavoratore», «Il Risveglio», «Avanguardia Socialista»), перші сутички з органами правопорядку, припала його цікавість до теорії та практики революційного синдикалізму, хоча й під знаком глибокої, успадкованої від батька антипатії до «реформістського скопища», приреченого згинути «в день Соціальної Революції»26. Триватиме це довго. «Вже п’ять років як синдикаліст»27, – визнавав він у 1909 році у позитивній рецензії на твір Джузеппе Преццоліні «La teoria sindacalista», опублікованій у трентінській газеті «Il Popolo».

Від синдикалізму він засвоїв не тільки теоретичні принципи, а й увесь обсяг інтелектуальних настанов і ментальних підходів. Більше політик і людина дії, ніж мислитель чи науковець, молодий Муссоліні мав суто інструментальний зв’язок з ідеями та теоріями (і так буде впродовж усього його життя). Не те, щоб він ними нехтував, як це часто стверджувалося для підкріплення ірраціональної, прагматичної та антиідеологічної інтерпретації його образу. Він радше розглядав їх – в об’єктивно сорелівській манері – як паливо, необхідне для руху вперед. Це пояснює його захоплення за тих років революційним синдикалізмом, адже однією з визначних рис цієї течії було переконання, що саме ідеї та міфи надають сил і рішучості політичній боротьбі. Із синдикалістської доктрини революційного соціалізму Муссоліні запозичив деякі концептуальні устої політичної боротьби – антиінтелектуалізм, культ прямої дії, волюнтаристське сприйняття політичної ідеї, відмову від принципу представництва, важливість ролі політичних авангардних сил, – яким судилося залишитися з ним навіть після розриву з офіційним соціалізмом28.

З огляду на цілу купу психологічних впливів і настанов його соціалізм тих років постає вже не туманною ідеологією, а довершеною доктриною. Хоча це не скасовує той факт, що молодий Муссоліні був справжнім і переконаним марксистом, у тому числі за деякими фундаментальними аспектами, про що свідчить, наприклад, пристрасний нарис, який він написав у 1908 році з нагоди двадцятип’ятиріччя зі смерті німецького мислителя29. Його уявлення про Маркса – якого разом із Дарвіном він уважав найвидатнішим мислителем дев’ятнадцятого століття30 – і марксистську літературу, звичайно, було зачаткове й далеке від академічності, не