Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

— Ти чоловіка свого питай, а не мене. Це ж його компанія.

— А ми з ним не говоримо на виробничі теми — нудно. І новин він ніяких не знає. Не цікавиться «кулуарами».

— Ніби нічого новенького, — опустивши густо нафарбовані повіки, відповіла вона.

Анька постійно навідується на своє колишнє місце праці. Продемонструвати свій добробут, так би мовити. А заодно товаришує, якщо можна так сказати, з новим референтом мого Васьки, Оксаною. Цікавиться усіма плітками, а потім їх переповідає уже в редагованому варіанті.

— Як це так? — зображаю подив. — «Нічого». Не може бути!

— Та просто останнього разу я так і не зустрілася з Оксанкою, бо вони там з твоїм Василем якісь документи готували. І навіть під час обідньої перерви.

— Баришні! — лунає з вулиці майже сценічний бас Гната Петровича. — Ідіть до нас! Шашлик охолоне.

— Ой, мабуть, треба йти, — поспішно збирається молода генеральша. — Тільки ще води з собою захоплю, ага?

— Бери, звичайно! Якщо тобі сік не до вподоби…

Ми просиділи майже до ранку. Через півгодини, як вони поїхали, почало світати. Анька заснула у машині ще раніше, намагаючись таким чином підігнати чоловіка.

Сподіваюся, генерал залишився задоволеним. Тільки Аньчине мовчання здалося мені якимсь підозрілим. Вона ж неперевершена пліткарка!

Детективи

У понеділок зранку я взялася за здійснення плану, який склала ще в Туреччині. Тобто «зранку» — це голосно сказано, бо ранок для мене починається десь об одинадцятій.

Васька залишив мені свого службового ланоса, і я, ніким непомічена, поїхала під Рішардову мануфактуру на Левандівку.

Було близько першої. Якраз починалася обідня перерва. З прохідної керамічної фабрики, де Лянин чоловік орендував приміщення, почали виходити люди. Рішардова машина не виїжджала.

Я нудилася у засідці аж до кінця робочого дня, коли нарешті у воротах з’явився його автомобіль. Я завела двигун і, з зусиллям витиснувши передачу, поїхала слідом. Він покружляв трохи по місту. Тоді заїхав у боулінг в готелі «Турист» на Коновальця і там застряг. Я терпляче очікувала його у сквері навпроти.

Машини усе під’їжджали, і коли о десятій вечора мені вже захотілося спати і їсти, я оцінила важку роботу нишпорок. Хоча їм же за це платять добряче бабло! А я десь глибоко в душі почувала свою давню провину перед Роксою.

Втомившись, дзвоню Лільці:

— Завтра ти будеш стежити за ним!

— Любцю, та я ж замість Дарини Миколаївни! Без машини до того ж.

— А що б тобі! Я забула. А щодо машини, то це якраз не проблема: я тобі виділю зі шофером! — відповіла я безапеляційно.

Не наважуючись зі мною сперечатися, вона пообіцяла подзвонити завтра, бо наводила деякі довідки щодо Каськи.

Пізно, майже опівночі, Рішард вайлувато виповз з боулінгу і по середині вулиці поїхав у напрямку престижного мікрорайону. Я — за ним.

Напевно, винайняв там квартиру. У хрущобах на Тернопільській, що в районі Нового Львова, де жила його коханка, йому явно не було місця.

І справді, він поставив машину на закритому подвір’ї біля новеньких, ще не повністю заселених, котеджів на колишній Партизанській, у найпрестижнішому районі міста. Цілком його стиль. Дбає про своє майбутнє.

Наступних два дні минули за аналогічною схемою. Про це мені доповів наш водій, якого я припахала до стеження.

До свого нового дому Рішард повертався пізно, добре веселенький і явно не в гуморі. Такий висновок зробив водій після його щоденних сварок з власниками автівок біля боулінгу.

Я теж не сиділа без діла і нарила деяку неоднозначну інформацію. Варто було лише порозпитувати у будинку за колишньою адресою Каськи.

Третього дня ми зустрілися за обідом з Лількою і Роксоланою у новому ресторані де-люкс «Мавка» поблизу залізничного вокзалу.

— Значить так, подруго, — звабливо почала Ліля. — Є дві новини: добра і погана.

— Банально мислиш, Ліль, — розчарувала я її, не оцінивши дотепність кіношної фрази.

Лілька була незворушна.

— Каська справді вагітна! Чотирнадцять тижнів.

В очах Лянки зникла тінь останньої надії.

— І звідки така поінформованість? — поцікавилася Роксолана, вражена надзвичайною спритністю подруги.

— Елементарно, Ватсоне. Я пішла у поліклініку за місцем проживання Каськи. А там за невелику винагороду отримала необхідну інформацію.

— А добра звістка? — мляво прошепотіла Ляна.

— Власне, я не впевнена, в її позитиві. Але профільтрувати ситуацію потрібно.

— Ну, кажи вже, блін! — нетерпляче випалила бідолашна.

— Давай, Любо. Це ж ти дізналася, — передала мені естафету Ліля.

— Бабульки з хрущоби, де живе ця дамочка, радісно поділилися зі мною інфою, що до того стерва, — я обережно підбирала слова, бо при Лянці нецензурно висловлюватись не можна, — приходили різні кавалери. Але один із них з’являвся там частіше за інших. Високий брюнет з блакитними очима…

— Теж мені новина, — сумно сказала Роксолана.

— Дослухай до кінця! — відрізала я. — Спочатку я теж подумала, що то твій Рішард. Але бабулі на моє запитання про його одяг відповіли, що він був одягнений абияк. То у потертих джинсах і благенькій курточці приходив, то у шортах, коли потепліло… І з великою сумкою через плече. Я зрозуміла, що в неї був ще один постійний залицяльник.

— І що з цього?

— Яка ж вона напрочуд кмітлива! — не витримала Лілька. — Батьком дитини може бути він!

— Я думаю, на генетичну експертизу вона точно не погодиться, — розчаровано сказала Лянка.

— А не треба нам ніякої експертизи. Нам потрібно знайти того кавалера.

— Як? Що ми про нього знаємо? — здивовано запитала Ляна.

— Дещо мені вдалося. Його звати Олесь. Бабки чули, як вона його називала «Лесиком» або «Ольком». Він, скоріше за все, художник або ще вчиться. Добропорядні старі сусідки казали про нього «харошенькій мальчік». Ну, як для початку? По-моєму оптимістично!

Роксолана мовчала, не знаючи, радіти їй чи припинити усю цю кулешу. Вона явно почувалася некомфортно.

— Ага! І ще: Каська останнім часом дуже сварилася з Лесиком. Виганяла його і кричала, що виходить заміж за олігарха, а не за такого голодранця, як він.

— По-моєму, мене затягує депресія, — сказала Лянка і поколупала виделкою своє фуагра.

— Навіть не думай!

— Ми доб’ємо це діло, — виголосила Лілька і накинулася на свій не по-українськи засмажений біфштекс, ніби хотіла з нього вичавити кров убитої тварини. — Таких історій — купа! Просто треба