Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Крутими сходами ми вибігали на вежу. Там на горі, був вхід до вінди-«клєті». Туди пускали тільки по 4-ох відразу, бо, як казали, «клєть» недавно урвалася, і ще нема певности, чи її добре направили…

Прийшла моя черга. Я, з другими трьома обірванцями, вліз до «клєті». Задудніло, загуділо, стало темно, звідкись поллялася якась вода, а шлунок розпочав якусь неочеркнену мандрівку догори. Вінда летіла, а ми дивилися один на одного в почутті власної безсилости… Всім чотирьом — ми ж їхали віндою вперше — насувалося питання: «А що буде, як урветься?» Та 60 метрів — це небагато й вінда, накінець, стукнула важко об землю. «Вилєзай, рєбята» — почувся голос. Згори ллялась вода. Я виліз з вінди і розглянувся. Ми опинилися на дні вузького стіжка, в середині якого їздила «клеть», в округлій вимурованій доброю цеглою кімнатці. З боку блимала електрична лямпочка. Виднілися два тунелі, рейки вузькоторової залізнички та різні ваґонетки, порожні і з вугіллям. Десь з глибини тунелю почувся той сам голос, що велів нам вилізати, і звав нас за собою. Ми йшли, б'ючись у пітьмі головами об якісь крокви і щохвилини натрапляючи на мокрі, обліплені якоюсь гряззю, стіни. Під ногами плюскотіла вода. Десь далеко-далеко майоріло електричне світло. Наші лямпочки коптіли немилосердно. Ми ще не привикли до їх хиткого, непевного світла. «Начальства» було тут, як показалось, кілька душ, і, щохвилини, якийсь охриплий голос, що виходив з невидимого рота, кликав нову групу за собою. Свіжо-спечені шахтярі йшли тупо, пасивно. Ніхто не знав, куди нас ведуть, кожний був у такій ситуації вперше.

Прийшла черга й на нас.

«Двадцят п'ята бріґада, ступай со мной», — командував якийсь дивно нелюдський голос. Ми поволі потьопали туди. Що кілька кроків у ліво, тоді просто, через якісь ворота з дощок і ми, несподівано самі для себе, опинилися у високому коридорі, навіть, доволі ясно освітленому. Коли очі звикли до світла, серед нашої купки голодранців стало видно барчистого, серйозного мужчину в «спецовочних» лахміттях. Говорив він скоро, горляно, відразу було видно, що це не росіянин. «Ну вот ребята, — розпочав він. — Єто всьо здєсь — елєктровозний штрек. Єто значіть, што суда в бліжайшеє врємя елєктровод паєдєт. Да х… вам об єтом ґаваріть, когда ви елєктровода нікагда і нє відєлі. — Как нєт, што ви — роздалося серед публіки. Вобще, уґольок суди катати будєт. А между прочи, мая фамілія — Андрєй Фрідріховіч Ерліх і ваш десятнік». Говорив ще багато дечого, річево, доладу, описуючи умовини праці в шахті і наше завдання. І тут саме прокладалися нові рейки для елекричної залізнички, що мала сполучувати місця «вирубки» вугілля, т. зв. — лаву, з «стволом» — куди оце вугілля мали витягати за фаховим висловом «на ґора» (на верх). Коротко він описав нам усю ситему шахти. «Ствол» — це прямий, доземий коридор, яким їздить «клєть», що сполучує підземелля з світом. Від ствола розходяться звичайно в двох напрямках коридори «штреки», якими возиться вугілля та постачається будівельний матеріял у «лаву» — головне місце вирубки, де працює і «врубмашина», що «підрізує» верству вугілля знизу, а далі «отбойщики» вже лупають зверху. За окремими вартісними жилами вугілля йдуть «забої» — так би мовити індивідуальні, «лави», де робітник рубає вугілля сам, а один йому насипає і «кріпить кровлю» (буває рештування) назміну. Умовини праці тут, казав одверто Ерліх, і добрі, і злі. Верства вугілля груба, на зріст людини і більше, так, що не доводиться працювати «льожа». Газів, назагал, на шахті Но. 6 нема. Шахта назагал суха, лиш на деяких участках вода. Шкода лиш, казав він далі, що ані відплив («викачка») води, ані вентиляція «покищо» не наладнані. Не менша шкода, що ізоляція «плохая», а що це значить, — буде ясно кожному, коли собі усвідомить, що на шахті напруга 380 вольтів нормальна…

«Но, ви, — продовжував наш шахтовий інформатор, — нє асобєнна нєрвнічайтє, потому што вам чуні дадуть резіновиє, харош ізолятор». Ще одне недотягнення мала наша шахта: вона була нова і ще не запроваджено «елєктровоза», для якого ми саме мали прокладати дорогу. Всі «ваґонетки» з вугіллям треба було попихати «вручную» (1,5 до 3 тонн) залежно від розміру. (Ага, іще одного навчив нас новий шеф: «оправляться у шахтє ніззя», щоб не «воняло», нада катать у ваґонєтки, што єдуть на гора. Думка оправдана: і «воняти» не буде, і «больше вєса подадім на ґора…»). Після цього другого інструктажу автоматично наступив «перекур». Я, замість курити, волів зацікавитися, звідки тут німці. Десятник, до якого я заговорив по-німецьки, аж підскочив. Він, виявилося, був учитель з Донбасу і ніколи не думав, що найде тут будь-кого, крім совєтських людей. По кількох вступних реченнях ми розбалакалися, як старі знайомі. Думаю, що багато дечого, що він сказав мені тоді, він ніколи не відважився б сказати людині «місцевого хову».

Оповів мені цей чоловік воєнну мартирологію німецької меншини в СССР. Вона надто характеристична для метод, якими оперують совєтські можновладці, щоб її тут не згадати. І так, уже в першому місяці російсько-німецької війни всіх німців усунено з армії, та роззброєно. Однак мобілізації німецького населення не припинено. Тоді почали на ґвалт творити робочі батальйони і закидувати ними саме підсовєтський Уґольний Басейн. Наприкінці 1941 р. ця територія частинно була зайнята німцями, частинно лежала обабіч лінії фронту. Артилерійський обстріл та летунське бомбардування були щоденними подіями. Довіз харчів був катальний. Члени робочих батальйонів «получали» 200 грам хліба денно, чи радше м'якого тіста. У випадку «невиработки» норми — ще менше. «Суп» варився із води і кропиви, або стухлих круп. Про м'ясо, товщ, чи рибу — ніхто й не мріяв. Шахти не мали таких технічних «удобств», що сьогодні, не було, напр., електричних лямпочок. У таких умовинах кинуто сюди німців на працю. Сільське німецьке населення (робітників між ними було дуже мало, а інтеліґенції — кілька), незвикле до праці під землею, мало стати також жертвою божевільної політики Райху і російської жадоби пімсти, лише на цьому «ворогові», який був під його рукою. Смерть від виснаження, голодового опуху, або прямо голоду була нормальним явищем.

«Бувало, — казав мені Ерліх, — ідемо ранком всі на шахту і заздалегідь умовляємося, хто кого буде назад нести». Конвой теж був тоді строгіший, ніж сьогодні, бо складався з кадрів НКВД, а тепер це «уласкавлені» і довірені бувші інтерновані, що самі засмакували «наркомовського пайка» (це офіційна