Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

але було багато й шерсті, і шкіри. Жінки співали тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. Всі — і чоловіки, й жінки — дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалася велика процесія. Через куряву не можна було роздивитися як слід ту процесію, але вже видно було, що сюди наближається великий загін вершників, за яким слідом ідуть піші, — нерівною, стомленою ходою.

Артем відчув, як Ліда схопила його за руку. Він подивився на неї. Ліда хотіла в нього щось запитати, але в цю мить почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:

— Скіфи! Товариші, це справжні скіфи! Перед нами стійбище стародавніх скіфів-кочівників!

— Тихше! — спинив його Іван Семенович.

На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до Дмитра Борисовича, силкуючись зрозуміти почуті слова. Скіфи?.. Стійбище стародавніх скіфів?.. Та що, Дмитро Борисович глузує а них? Які скіфи можуть бути під землею, та ще за наших часів?..

Втім, одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому: Дмитро Борисович говорив цілком серйозно, він весь був поглинений видовищем! Він важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерев, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію, яка наближалася до них. Нетерплячими рухами він поправляв окуляри, що безнастанно сповзали йому на ніс.

Артем обернувся до Ліди.

— Ти чула? — тихо спитав він.

Ліда мовчки кивнула головою.

— Скіфи?.. Ти розумієш щось?

Ліда знизала плечима: ясно, вона нічого не розуміє, як і сам Артем.

Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, які стояли біля лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовито вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в бік лісу: мабуть, саме таким чином до мандрівників потрапила й ота стріла.

З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди. Їхній одяг був оздоблений численними золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім коротких мечів і сокир. Один з них, старий сивий чоловік в одязі, що нагадував жіночий, з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось хрипло вигукнув. Одразу такі самі вигуки залунали по всьому полі. Тоді сивий чоловік у жіночому одязі повернувся назад і знову підняв руку в напрямі невеличкої, зробленої з хмизу споруди.

— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.

— Так, скіфський жертовник з хмизу! — відповів йому не менш схвильований Дмитро Борисович.

Процесія була уже зовсім близько. Ось уже ясно стало видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні й мали, крім того, чотирикутні щити, оббиті шкірою й оздоблені фігурками звірів з бронзи. У знатніших — це легко було зрозуміти з одягу — були круглі щити з виїмкою зверху для обличчя.

Проте Артем не дивився на них. Його увагу привернув вершник, який їхав попереду всіх на багато вбраному коні.

Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою сидів на коні дуже поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на золотий держак короткого меча. На вершнику був круглий, також золотий шолом з вирізом: блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була дуже знатна особа. Про це свідчили й широкі золоті гривни з скручених у джгути дротинок, браслети на руці, якою він тримав поводи. Кілька молодших вершників, що посувалися слідом за ним, схиляли над його головою блискотливі зображення пантер, оленів, застиглих у стрибку левів і орлів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено він сидів на своєму вороному коні, не звертаючи ні на що уваги.

— Головний вождь племені… головний вождь… — почув Артем приглушений від хвилювання голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з загоном скіфів з походу. Неймовірно, я бачу це на власні очі!

— Тс-с! — знову спинив його Іван Семенович. — Тихше.

Старий чоловік в жіночому одязі, що вийшов з юрби, не опускаючи піднесених рук, ступив ще кілька кроків назустріч вершникам. Тепер між ним і вождем лишалося всього кілька метрів. Ледве помітним жестом вождь спинив коня. І разом з ним зупинилися всі вершники. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.

Старий чоловік у жіночому одязі з піднесеними руками прокричав високим гортанним голосом якісь слова. Мабуть, він вітав прибулих. У відповідь на це залунали вітальні вигуки вершників. У повітрі блиснули леза сокир, коротких мечів, ворухнулися схилені над головою вождя зображення левів, орлів і пантер. Єдина тільки людина залишалася нерухомою і мовчазною. То був вождь, що так само спокійно, байдужо, зверхньо сидів на коні, поклавши руки на меч.

Ще щось вигукнув старий чоловік з піднесеними руками, ще раз відповіли йому безладними вигуками вершники и ті, що ждали процесію. Аж тоді вождь наче прокинувся і зробив рукою владний помах, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні. Його обличчя було схоже на обличчя старого вождя, але на відміну від нього було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей молодий чоловік не прямо, а якось правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього, але на його суворому спокійному обличчі не з’явилося ні вітального вправу, ні ознак будь-якої зацікавленості.

Молодий чоловік підійшов ближче і схилився перед вождем, який все так само непорушно дивився на нього. Навколо стало зовсім тихо. Молодий чоловік несміливо поглядав на старого вождя знизу й скоса, мовби побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою і відвернувся. Молодий, наче він тільки й чекав цього, швидко відбіг убік і спинився, все ще боязко дивлячись на вершника в золотому шоломі.

Старий вождь вперше озирнувся. До нього одразу підбіг вершник: мабуть, він уже давно чекав цього знаку. Вождь ліниво ворухнув п’ястю руки, мов загрібаючи щось. Вершник круто повернув коня й помчав назад, щось вигукуючи.

Вкрай зацікавлений Артем відсунувся трохи назад, ближче до Дмитра Борисовича, і ледве чутно спитав його:

— Що це вони кричать? Якою мовою?

Не повертаючи голови, археолог відповів так само тихо:

— Мабуть, скіфською.

— Ви розумієте щось?

— Звісно, ні.

— Чому?

— Бо скіфської мови не знає ніхто… та заждіть, заждіть!

— Припиніть розмови! — сердито спинив обох Іван Семенович, кинувши на них суворий погляд.

Десять-п’ятнадцять вершників гнали перед собою безладну юрбу піших. Тут були і чоловіки, й жінки. Всім своїм виглядом вони дуже відрізнялися як від вершників, так і від людей, що ждали процесію.

Насамперед на