Читати книгу - "Три товариші"

Я подбав про те, щоб він сів позаду, а жінка — біля мене.

— Куди ж вас повезти, шановна пані? — спитав я улесливо.

— Та куди хочете, — відповіла вона, поблажливо всміхаючись.

В дорозі я дав волю своєму язикові. Добре, що мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи що й розумів. Та це мені було й зручніше. І так уже було досить прикро, що він сидів позаду.

Ми зупинились. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

— Адже мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

— Та де там те масло, юначе, — заперечив він якимсь навдивовижу миролюбним тоном, — коли податки з'їдають усе. За машину треба платити великі податки. Це щоб ви знали!

— Пане Блюменталь, — сказав я, намагаючись говорити йому в тон, — ви людина ділова, з вами я можу говорити одверто. Це ж не податки, це — накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб вести якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як раніше, це- кредит, довір'я клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. Кадилак — солідна машина, швидка і зручна, до того ж не старомодна, в ній — дух здорового бюргерства, це-жива реклама для фірми. Блюменталя це розвеселило; він заговорив до жінки:

— Єврейська голова в нього, га? Юначе, — звернувся він тоді до мене в тому ж фамільярному тоні, — тепер найкраща реклама солідності — обшарпаний костюм та їзда автобусом. Коли б у нас були ті гроші, які ще не сплачено за всі ці елегантні автомашини, що мчать вулицями, то ми б могли покинути діло та спокійненько спочивати. Це, щоб ви знали, це я вам по секрету.

Я глянув на нього з недовірою. Куди приведе оцей привітний тон? Чи, може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.

— Кадилак, це ж вам не есекс, чи ж не так, шановна пані? Молодший з власників фірми «Майєр і син» їздить на есексі, але мені така машина й дурно не потрібна, драбиняк якийсь, та ще й червоний, як перець, аж очі пече…

Почувши, як засопів Блюменталь, я швидко вів далі:

— А оцей колір вам дуже добре пасує, шановна пані, — синій кобальт у м'яких тонах, а ви — блондинка…

Раптом Блюменталь оскалився, ніби мавпа в тропічному лісі.

— «Майєр і син» — це здорово, здорово, — раптом аж застогнав він. — Та й теревені ваші… Влучно!…

Глянувши на нього, я не повірив своїм очам: моя тирада і справді припала йому до смаку! Я зараз же натиснув на ту саму кнопку:

— Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати Теревені перед жінкою — це вже не теревені, це — компліменти, що в наші жалюгідні часи, на жаль, усе рідшають. Жінка — це не суцільнометалеві меблі, це — квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, теревені. Краще сказати їй щодня щось гарне, аніж ціле життя працювати на неї, зберігаючи серйозність. Це, щоб ви знали, кажу вам теж по секрету… А я, між іншим, і не розводив теревені, а тільки послався на основний фізичний закон: синє добре пасує до білявого.

— Добре співаєш, соловейку, — сказав Блюменталь, аж променіючи від доброго настрою. — Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати у вас ще не менш тисячі марок…

Я відступив на крок… «От диявол підступний, — подумав я, — ось той удар, якого я й боявся…» Я вже думав про те, що лишусь довіку трезвеником, і кинув на пані Блюменталь погляд замордованого ягняти…

— Але ж, таточку… — промовила вона.

— Облиш, мамочко, — відповів він, — отож я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати — оце робота! Трохи забагато фантастики, та проте… а оце з «Майєром і сином», це просто здорово Ваша матінка не єврейка часом?

— Ні.

— Працювали колись у конфекції?

— Так.

— От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

— У душевній, — відповів я, — хотів стати учителем.

— Честь і хвала вам, пане Локамп, — сказав Блюменталь, — якщо будете колись без роботи, подзвоніть до мене!

Він виписав і подав мені чек. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж чудо!

— Пане Блюменталь, — сказав я переборений, — дозвольте мені додати безплатно дві кришталеві попільнички і першорядний гумовий килимчик під ноги…

— Добре, — погодився Блюменталь, — значить, і старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

Тоді запросив мене повечеряти з ними наступного дня. Пані Блюменталь посміхнулась мені привітно, як мати.

— Буде фарширована щука, — сказала вона ніжно.

— Делікатес! — підтвердив я. — То я разом і машину приведу. А завтра вранці оформимо папери.

Птицею помчав я назад до майстерні. Але Ленц і Кестер пішли саме обідати, отож мені довелося трохи стримати свій тріумф. На місці був тільки Юпп.

— Продали? — спитав він.

— А тобі вже не терпиться взнати, шибенику! — сказав я. — На ось тобі талер. Збудуй собі за це літака!

— Значить, продали! — оскалився Юпп.

— Поїду тепер пообідати. Але якщо ти їм щось скажеш, поки я повернусь, то начувайся!

— Пане Локамп, — запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, — я ж могила.

— Можна подумати… — сказав я і дав газ. Коли я приїхав знов у двір, то Юпп подав мені знак.

— Щось сталося? Уже розбовкав усе? — запитав я.

— Пане Локамп! Я ж камінь! Але… — він осміхнувся. — Той хазяїн форда — тут…

Поставивши кадилака у дворі, я пішов до майстерні. Будочник саме схилився над книжкою із зразками фарб. На ньому було картате пальто з паском, на рукаві — широка пов'язка з траурного крепу. Поруч з ним стояла гарненька особа: жваві, чорні оченята, одкрите пальтечко, оздоблене обшарпаним кролячим хутром; малесенькі лакові черевички. Брюнетка була за світлу кіновар, але булочник — проти червонуватих тонів, бо була ж жалоба. Він запропонував бляклий жовтуватосірий колір.

— Та ну його! — закопилила губки чорнява. — Форда треба лакувати яскравими фарбами, щоб у вічі впадав. А інакше він не матиме ніякого вигляду.

Вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, коли булочник схилився над зразками,