Читати книгу - "Берег любові"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як розкрасувалась за двоє літ... Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тільки десь на вулицях Калькутти можна зустріть...
Глибокі очі дівчини в ніяковості дивились на нього, світилися росяно, каро.
Коли почоломкались, коли притулився до небоги своєю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливі душевності більш, ніж звичайно, Інні стало чомусь так шкода його, відчула в ньому затаєне горе, а він, уже відсторонюючись, шепнув їй на вухо:
— Там і тобі гостинця привіз... Потім віддам.
І знову сів, хоч і не брався до їжі.
Інна ще раз чи двічі вловила на собі його стужений, присмерково-сірий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодість, де, може, йому зустрічались чиїсь такі росяні, карі...
Батько Інни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замість себе на комбайні свого «штурманця», котрий уже водить незгірш за батька — як дорослий комбайнує! Хлопець тільки й жде, щоб самому залишитись біля стерна, показати, на що він здатен... Мати просто цвіте серед гостей, неприсідає, кожного припрошує, — адже така подія! Тісно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зібралася майже вся рідня: пашіють поруч господаря обгорілими обличчями брати його двоюрідні та троюрідні, здебільшого теж механізатори, весело цебенять родички різних ступенів, навіть напівзнайомі дівчата та молодиці поприбігали з ферм, бо хай там і десятиюрідні, та все ж таки Ягничі. Татко, як і щораз після чарки, понад міру ласкавий до Інни, посадив її поруч себе, навіть обійняв за плече, тільки ненадовго, бо потім знов до сусіда — механізатора з ферми:
— Розумієш, на всі сто я тепер спокійний, ну, аж ось поти спокійний за свого штурманця! Талант відкрився в ньому, єй-же-єй, талант! Коли ще робили настройку, ні на крок хлопченя від мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все — гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом...
При слові «вузол» Ягнич-моряк (Інна спостерегла) раптом скинувся, ніби з дрімоти, ожив на мить, потім знову поринув у думи.
— А коли не полінуєшся та відрегулюєш вузли, то, сам знаєш, воно ж у роботі окупиться, — вів далі батько своєї. — Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривиці не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрізу хлібів одразу впізнаєш чий почерк! Кожен тобі скаже: де поле без гривиць, де воно найчистіше — то пройшов екіпаж Ягничів! Екіпаж батька й сина!..
— А це ж головне, — відгукнувся фермівський механізатор. — Бо як ти до хліба, так і люди до тебе.
Мати, щоб підхвалити своїх перед гостем, стала розповідати, як вони після жнив, коли комбайн весь у пилюці, купають його... Купають, наче те немовля!
— Тільки ж зобидило нас у цьому році, дуже зобидило... — аж головою покрутив Ягнич-комбайнер і знову про той запал, недорід, про недобрані центнери...
— Та годі вам про центнери, — весело махнула рукою мати, проходячи біля чоловіків. — На цілині он, кажуть, добре вродило, без хліба не будемо.
— Та й Кураївка дасть, чого ви там прибідняєтесь, — підтримала її тітка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднішому місці, поруч з почесним гостем. — Хоч плюскле, припалене, а й з такого весільний коровай комусь спечемо! — І значливо глянула на Інну.
— Ви он гостеві дайте хоч слово сказати, — нагадала господиня дому, — хай розкаже щось про світи. Бо побуде та й знов піде під своє парусся, на солоні вітри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Твоє слово, Андроне!
Гість ніби не почув заклику, не був, видно, настроєний балакливо. Й чарка стоїть перед ним, здається, неторкана, налита доповна. «Чи не захворів він часом?» — з тривогою подумалось Інні. Якась пригніченість почувалася в ньому, внутрішня криза. Гомін застолля для нього зараз, видно, далекий, щось людину мучить. Курить та й курить, час від часу схмурює свого крутого, плугом літ поораного лоба...
Інна якось мимоволі переймалась до гостя співчуттям. Які там світи, коли людина ця й зараз цілий власний світ носить у собі, світ нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для інших. І це той дядя Андрон, що колись, як дівчина була ще маленькою, приїздив у Кураївку збадьорений, забавляв Інну різними жартами, той, у кого вона не раз сиділа на плечі, бігала за ним повсюди хвостиком та сама зачіпала до жартів, дражнилась до нього смішною, десь від старих підхопленою пісенькою:
Ой ти, ткач-ниткоплуг,
А я королівна!..
Тоді в неї ще виходило «кололівна»...
Не щадять людину літа, такий короткий вік людський. Є в ньому буяння весен, є вінець літа, але налягають потім і осінні тумани, їхня холодна невідворотність.
Який-небудь десяток років розділяє Ягнича-старшого з його сестрою (вона була наймолодша в сім'ї, з усіх сестер єдина зосталась), та все ж мама й зараз ще тримається, сьогодні ось просто розцвіла, а він...
Руки Ягнича-старшого лежать на столі. За довгі рейси, за роки труда на них утворились бугри-вузолля, мабуть, такі наростали в тих давніх, галерних, що надовго були прикуті залізними ланцюгами до весел.
— Хоч би заспівали! — знов гукнула заводійкувата Нелька. — Невже отак мовчунами і сидітимем?
— З чого вам співати? — засміялась котрась із дівчатдоярок. — Шуби ж для вас і цього разу нема.
— Нащо мені шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в «шубі»! Правда ж, Гурійовичу! — І Нелька рвучко обняла за шию моряка. — Мода вже на шуби відійшла, ви мені краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А ні — то син скоро привезе. Він же в мене цього літа збирається поступати. Агітую, щоб ішов у торговельне, а він в одну душу: ні, в морехідку! Заворожили ви, Гурійовичу, його своїми чучелами.
— У ту морехідку ворота вузькі, — спохмура підкинула тітка Василина, аж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берег любові», після закриття браузера.