Читати книгу - "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

до мене поселили не через широкi погляди, а через обмеженi знання, вони думали, що вiн - дiвчина на iм'я Магда. Їхнi мiзковi файли не змогли сприйняти, що Аревiк - це жiноче iм'я, а Алєксандра вони легко перетворили на Магду з типовим англосаксонським прiзвищем Алекзандер, i байдуже, що ця панi чомусь мешкає в Росiї, врештi-решт у Росiї живе багато iноземцiв.

Аревiк було дуже зрадiла тому, що зi мною живе хлопець. «Помiняємося!» Схопила вона мене за руку. Мабуть, Адам не здався їй симпатичним. «Давай до них пiдiйдемо, розтлумачимо, що до чого, хай нас перепишуть та переселять!» Наполягала вона. «Знаєш, менi лiньки». Сказала я вiдверто. «Я настiльки ненавиджу з'ясовувати стосунки, пояснювати, потiм iти до реєстрацiйної дошки пояснювати знову, отримувати новi картки, переносити речi, а нам жити тут двi доби. Хай буде собi, як є«. Аревiк образилася. «Як так можна?» Запитала вона. «В тебе що, з ним щось є?» Поцiкавилася Аревiк i пiдiбрала губи. «Тодi зрозумiло». Витлумачила вона моє викликане споживанням зеленого горошку мовчання.

Те, що про нас iз Алєксандром говорять дещо пiкантне, ми вiдчули ввечерi. На нас багатозначно дивилися. Пiдморгували, схвально бумцали лiктями, шурхотiли за спинами. Потiм ми поїхали танцювати в нiчний клуб, а коли повернулися в готель i зайшли до номера, я спитала його. «Спати хочеш?» «Наче нi». Вiдповiв Алєксандр. «Слухай, а давай влаштуємо їм виставу?» «Яку?» Поцiкавився вiн. Я пояснила. Потiм ми почали вiдчайдушно стрибати на лiжках, стогнати й викрикувати власнi iмена. Поставлено було нашвидкуруч, але ми виявилися талановитими акторами. Втiм, людям, яким кортить знайти доказ на пiдтвердження власних пiдозр, багато не треба. О, це вiдчуття не можна передати - такими поглядами нас супроводжували вранцi… Тут було все: заздрiсть, бридливiсть, захоплення, осуд.

Саме та сумiш, що тiшить пихатi серця. «А чому ви справдi не зайнялися коханням?» На це я можу вiдповiсти, що це не з моїм щастям. А ще я можу вiдповiсти, що деяким людям легше вдавати, нiж робити.

Але я повертаюся до забавок, якi можна прокручувати в iншiй країнi. Можна зґвалтувати першого-лiпшого необережного тубiльця, який думав, що просто прогулюється вечiрнiм мiстом, аж тут ти його - хап! Можна спробувати якiсь екстремальнi види спорту, хоча кожна дитина знає, що найвеселiше в екстремальних видах спорту - спостерiгати за тим, як цi екстремали гепаються. Не думаю, що самим екстремалам у цей час дуже весело. Можна замовити автомобiль та пiзнавати країну на колесах, можна замовити «колеса» (мається на увазi наркота) i дозволити країнi чи окремим її представникам пiзнавати тебе. Багато чого можна. Як людина, зiпсована класикою, я вирiшила послухати Бартока. Я вважаю, що Угорщина - це саме та країна, де доречно слухати Бартока.

У мене була нежить. Нiщо не могло стримати бурхливi потоки моїх шмарклiв. Чого б вiн мав стримуватися вiд крапель? Хiба краплi - не ще одна рiдина? Тому менi довелося взяти з собою серветки, два пакунки, в якi я час вiд часу сякалася. Тi люди, що сидiли в залi зi мною поруч, через якийсь час сприймали мої шмаркання та сьорбання носом як невiд'ємнi вiд божественної музики Бартока. Шкода, що ця музика (а нам грали п'єси та один фортепiанний концерт) не була оперою «Замок герцога Синя Борода», тодi б мої шмаркання гармонiйно увiйшли до опери окремою темою - стогiн i плач невинно вбитих дружин пiдступного герцога. Вибачатися менi набридло вiдразу ж пiсля того, як я зрозумiла, що й мої вибачення, що йдуть за сяканнями, терплячi угорцi незабаром сприйматимуть як словесний супровiд до музики.

Люди, варто вiддати їм належне, були дуже вихованi та стриманi (не можу ж я припустити, що це клуб глухих привiв своїх членiв, щоб вони насолоджувалися тишею i контролювали диригента, поки вуха решти ґвалтує музика Бартока), деякi менi посмiхалися з розумiнням та спiвчуттям. Принаймнi менi приємно таке уявляти.

Втiм, усе добре та корисне колись закiнчується. Ця сентенцiя стосується як музики Бартока, так i м'яких серветок. Цього разу серветки випередили музику. Я дихала ротом, моє iснування було нестерпним, тому я стала думати, а чи не пiти менi у туалет? Щоб украсти там туалетного паперу. Поки я думала про перспективи власного марш-кидка до туалету, перед моїм зашмарканим носом з'явився якийсь мереживний предмет бiлого кольору. Його менi протягувала жiночка вельми похилого вiку. В неї було гарно викладене хвилями (мабуть, дунайськими) волосся. Я вже хотiла задякувати цю милу стару, мiй нiс був готовим поринути в бiлу тканину порятунку, як раптом я збагнула, що воно є. А воно було шкарпеткою. Акуратною бiлесенькою шкарпеткою, яку стара стягнула зi своєї маленької правої ноги. Якийсь час я на неї дивилася. Подив мiй, мабуть, дорiвнював тому величезному подиву, який зрiс у Хезер (я в неї мешкала, коли стажувалася в Канадi), коли вона бачила, як я готую гречану кашу. Вона й гадки не мала, що це можна готувати. Вона й гадки не мала, з чого це готується. Що для цього дива з див потрiбна лише вода. I що це може готувати цiлком земна iстота на звичайнiй плитi.

«Дякую, мем, - я почала свою промову вдячностi англiйською, коли оговталася. - Але ваша нога змерзне, i ви почуватиметеся дискомфортно. Не хочу, щоб через мене ви зазнали застуди й померли». Угорськi бабцi, принаймнi тi, що надають перевагу бiлим шкарпеткам i музицi Бартока, знаються на англiйськiй. «Ханi, - сказала вона менi. - Я буду почуватися ще бiльш дискомфортно, якщо весь час буду думати, що ви ковтаєте вашi жахливi, нескiнченнi шмарклi». Потiм вона лагiдно менi посмiхнулася, одночасно намагаючись вшкарпетити мiй нiс.

Питання з туалетом вирiшилося вмить. Про що тут було роздумувати? Я туди побiгла. Зi шкарпеткою в руках. Назад я не повернулася, а шкарпетку поклала на столик для перепамперсування немовлят. Зараз я про це шкодую, бо сама позбавила себе справжнього, оригiнального, сповненого спогадами угорського сувенiра. Можна було б хизуватися ним на роботi. То вже я перебiльшую. На роботу я купила токай.

Напроти мене здригалися вiд нерiвного руху електропотягу цифри: «7205». Я завжди сприймала цi показники, нумерацiю вагонiв або електропотягiв, як зазначенi на могилах роки народження та смертi. Вони були рiзнi, цi показники. «7789» - хтось прожив 12 рокiв, помер пiдлiтком, не знаючи сексу. «5297» - хтось прожив 45 рокiв, можливо, залишив пiсля себе онукiв, можливо, тiльки дiтей, можливо, тiльки борги. «7199» - а цей помер у 28, що ж, трохи пожив, достатньо, щоб збагнути деякi речi.