Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

до церков нас часто запитували, чи ми молитися. Позаяк ми чесно відповідали, що ні, доводилося платити. Тоді-то я зненацька усвідомив, що це насправді місто дрібних шахраїв і всі вони патологічно зосереджені на видурюванні останнього шеляга з кожного недоумкуватого одноденника-гостя. Шеляг до шеляга складається в невичерпну казну — вся Венеція у видуреному золоті.

Я перебільшував, це був гумор.

Ближче до вечора, коли запала перша сутінь, ми виринули десь на південному сході Каннареджо. Ми йшли від Арсеналу на захід, себто в напрямку до Каналу, про який я згадав, що там же десь має бути той готель чи палаццо, чи «Білий Лев», чи Ка' да Мосто, чи щось там іще — і, мабуть, є сенс урешті прийти і помацати його за підвіконня. Забігаючи наперед: усе одно нічого не вийде, він заховається.

Зате ми раптом опинилися в Західній Африці. Звідусіль насували якісь чорношкірі велетні — з усіх сутінкових завулків, шпарин і коридорів: Сенегал, Ґамбія, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія. Їх виявилося багато — цілі десятки, а можливо й сотні. Так, наче хтось у напівтемряві махнув рукою — і вони вмить заповнили собою все місто, тропічно-колоніальна армія. Усі вони пообвішувалися прерізними шкіряними речами — сумками, поясами, браслетами, найдорожчі світові бренди у зіставленні з цінами не залишали сумніву, що то суцільна підробка. Усе разом — їхня синхронна поява, опанування вуличок і мостиків, розкладання товарів — потривало не довше трьох-чотирьох хвилин. На п'ятій хвилині їхніми лавами пробігся сполох (так, напевно, джунглями йде сигнал про наближення хижака), і вони почали блискавичне згортання. Ще за хвилину-другу з'явився поліційний патруль. Але на цю мить африканців уже знову ніде не було. Вони розчинилися так ефективно, як можна розчинитися лиш у Венеції — безслідно. Хоч того вечора ніякого туману не було.

Усе разом нагадувало кількахвилинний флеш-моб. І негри, і поліціанти, і навіть роззяви діяли злагоджено і чітко, за спільним планом. Я навіть здогадуюся, кому належала режисура.

* * *

Епілог розігрався вночі на згаданому вже залізничному вокзалі Санта-Лючія, де ми з Пат півтори години промедитували в почекальні між сном і явою. Крім нас, там бовваніли тільки вони — четверо здоровенних африканців, безумовно, з тієї бригади. Шкіряного товару з ними вже не було, з чого випливає, що весь він щоночі здається на якісь таємничі речові склади, під охорону незнаних посередників — можливо, і з дагестанськими прізвищами. Венеція бездонна, вона чаїть у собі все — включно з десятками тисяч дамських сумочок Gucci.

Чорношкірі велетні грали в карти і голосно сперечались однією з нерозпізнаваних мов. Це могла бути й португальська, але в якомусь уже зовсім їхньому виконанні. Це міг так само бути венеційський діалект XV століття, мова Отелло.

Я зрозумів, що ми з ними чекаємо того ж потяга. Тільки ми поїдемо ним до самого кінця і вранці зійдемо в Мюнхені, а вони лиш одну зупинку — до своєї Марґери чи Местре, де невідомий бос (Невідомий Бог?) винаймає для них кімнатку в забитому сміттям і тарганами гуртожитку.

Ще трохи про мову. Усе було зрозуміло й без неї. Здавалося, ніби то ніякі не чорношкірі, а якісь наші заробітчани — ті поводилися б так само: розважаючись картами, голосно перетирали б свої заробітчанські моменти.

Ми домовилися, що звати їх Міша, Василь, Павлік і Сєрьога.

ВІДЕНЬ, 1996

Іноді я змушений казати, що не люблю Відня. Можливо тому що моє перше зіткнення з ним виявилося травматичним. У середині 90-х років я наївно вважав, ніби Відень — це наше все: пам'ять і надія, альфа й омега, культурний пароль і таємна столиця. І в ньому, безумовно, живуть люди, здатні найкраще зрозуміти всі ці проєвропейські борсання самотньої риби, викинутої на невдячні береги вічної Недо-України. І вони, ці красиві й мудрі віденські люди, безумовно, цю рибу в її борсаннях підтримають, розправлять її зсудомлені плавники і випустять її на вічну забаву в солодких водах Дунаю. Я лише вишлю їм кілька сигналів, наприклад, скажу «Lemberg Czernowitz», а вони на це — «ja!». Тоді я скажу їм «Sacher Masoch Joseph Roth», а вони — «о, ja, ja!». І коли я нарешті скажу їм «Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg», вони просто впадуть в екстаз, бо всі ці сигнали для них, наче екстезі.

Я не міг не любити Відня, як ви розумієте. Я любив його з відстані і цікавився у щасливців, котрі в ньому вже побували, як називаються у Відні місця, де звичайно скупчуються повії. Я чув у відповідь «Марґаретенґюртель», і це було супер — Маргаритин пояс! Я готувався до першого побачення з Віднем, але воно ніяк не наставало, тож я любив його все більше.

Поки не потрапив до нього вперше.

Був, здається, листопад, але все ще теплий, і я повертався домів із Зальцбурга через Краків, жодним чином, навіть із причин суто географічних, не в змозі оминути Відня. У мене було на нього сім або й вісім годин. Насправді цього багато, а не мало. Багато хоча б тому, що на Відень будь-якого часу замало, навіть вічності. Так принаймні сказав Прохась, Юрко. Він того місяця жив у Відні й зустрів мене з потяга на Вестбангофі. Зустрів, а потім так і сказав — що на Відень будь-якого часу замало. Як і на людське життя. Можна було й не починати — все одно буде замало. Але ми почали. Ми почали з того, що здали мій багаж до камери схову. Але вже на іншому вокзалі — на Зюдбангофі, звідки увечері я мав рушати до Кракова.

Усім, хто поневірявся в дорозі, має бути знане це відчуття легкості, коли позбуваєшся багажу і звільнений пускаєшся на тихе полювання ніколи не баченими околицями. Отак і мені того дня все само собою стелилося до ніг — палац Бельведере, Дом, Ґрабен, кафе «Ґрінштайдль», Гофбурґ, витріщені один на одного помпезні музеї-близнюки, Марія-Терезія між ними, Сецесіон, Святий Карл, кафе «Штайн», Штайнер і Айнштайн, Фройд, Фрід, Гофман і Гофмансталь (Гуґо), Гуґо Босс, Маріягільферштрассе, Нашмаркт, Нестрой, Бурґтеатер, Університет, Ріхард Ґеорґ Пляшка (1925 — 2001), його ректор, ще якісь театри, а також Сергєй Аверінцев, музеї, кафе, кафе «Музеум», Опера, все.

Ще того ж дня у Відні я дізнався, що місцеве жіноцтво наділене мішаним типом угорсько-словенсько-італійсько-сербо-хорватської краси. Другим відкриттям стало те, що в моду саме входить оголення животів з пупцями, але на той час цим прийомом користувалися лише дівчата з добре тренованими і засмаглими черевними