Читати книгу - "Веселий ярмарок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Студент,— зупиняє,— атлантом будеш?
— У смислі?— відгукуюсь, вловлюючи в його словах глибокий зміст.
— У смислі натуральному,— розжовує пропозицію.— Постоїш на пару з одним камінним під балконом, поки комісія реставрований будинок прийме, а тоді мотай до нашої каси. Лади?
— Лади!— киваю. Тим паче, що зайвий червінець до стипендії аж ніяк не завадить.
Привів він мене, допоміг роздягнутись, вийняв брус з-під балкона, і я відразу підпер, бо захилиталося.
Стою. Господарник для годиться обліпив мене свіжим розчином (аби у вічі не кидалося, пояснив) і пішов собі.
А повернувся, коли мені в очах добряче потемніло чи, може, вже й насправжки звечоріло.
— Що ж це таке,— хриплю,— де обіцянки?
— Тихше!— цитькає.— Бо дім рухне. А з комісією не здогадаєшся як — на якомусь об'єкті застряла. Завтра точно буде... На ось поки що підкріпись.
Всунув мені в рот бутерброд і наче випарувався.
Переночував я тут же, сяк-так подрімуючи. На ранок ні комісії, ні клятого господарника. Лише горобці засиджують мене, ворона кубло на голові мостить, бо в того, що зліва, камінного, голова лиса, як футбольний м'яч.
Тільки під вечір (чи то як у мене в очах споночіло від натуги) приплівся лихий обманщик з новими обіцянками. Кривиться, мнеться, руками розводить: мовляв, комісія ніби затримується, а ніби й відпочиває після останнього прийому будівлі у сусідів.
— Ти, браток-студент,—вмовляє,— ще годину-другу постій, ми тебе на почасово-преміальну оплату перевели... Мопедом на свою сесію покотиш...
Я й слова мовити не годен і ногою ступити — закляк чи, може, в цементі застиг. Подумки на всі заставки лаю підступника. Ворона в поміч на нього люто каркає.
На третій чи четвертий раз він мені виклик з деканату приніс.
— Ти, браток-студент, тримайся,— сказав.— За хвилину-другу точно прийдуть. Ми тобі ще преміальних накинемо.
Аж таки прибула комісія. Оглядають її члени об'єкт, занотовують щось. Я стою, терплю. Може, з останніх сил, а може, з гордості.
Підписали вони нарешті акт, руки помили від цементу і ще чогось чекають. Я ж видивляюсь, чи мій господарник рятівного бруса несе, щоб підперти махину. Він же, точно, несе щось старанно, одначе, розпізнаю не підпорну, а сумку господарську пузату.
Усілись невдалік під кущем, цокаються, бесідують, а на мене анічичирк, хіба що якийсь Семен круто зварені яйця об моє коліно завзято тріскає і старшому з тої комісії підкидає, мов несучці.
Годину я жду, півтори. Терплю. Другу чекаю, третю.
А як котрийсь пісню затягнув «Розпрягайте, хлопці, коні...», не витримав я, сплюнув, ноги повисмикував.
— Та скільки ж можна!— гаркнув, скільки ще мав сили.
Затим підхопив штани, сорочку і чимдуж з двору. Ворона навздогін, яєчка на ходу з волосся висмикує. А тим, з комісії, хоч би що. Лише старший з них голову звів і пальцем тикнув.
— О! Дивіться-но,— каже,— ще один атлант побіг... Минулого разу на сусідньому об'єкті після сьомої чарки бігали, а нині щось дуже швидко...
Андрій Крижанівський
А З ТРЕТЬОГО БОКУ
З хуліганством у нас прогрес. Штани знімають.
І є де знімати.
Лісок у мікрорайоні. Озон. Пенсіонери тиняються. Дихають. І молодші, які нерівно дишуть. Теж кущами лазять. У кущах якраз і грабують штани. Але не всякі, а на вибір.
Один професор у ліску бігав. Добігався! Побіг професором, а прибіг спринтером. І без штанів. А штани модні. Були! Джинси називаються. Зняли! Професор у трусах прибіг. Прибіг і труситься. У трусах. Ледь привели до тями. Тепер професор у шортах бігає. Теж штани. Але заразом — і труси. То вже спокійно бігає. І не від інфаркту, а від нервів.
Потім з трьох хлопців у кущах зняли. І з дівчини. Думали, що хлопець. Один втратив здоров'я. Од розчарування. І од того, що пручався. Коли з нього штани стягали.
З мене ще не знімали. Я по натурі здоровий. Як фізично, так і головою. Детективи ковтаю, мов тюльку. Умственно детективний. Я сам можу зняти! Голову! Як хтось з мене штани стягти спробує.
А що, гадаю, як пройтись у лісок? На почві геройства. Га? Пройтись, де кущі — зелені други. Де штани здирають. Може, в газету потраплю? Я це люблю, але ніяк не виходить.
Спочатку чешу у промтовари.
Купив.
Вліз у джинси і попхався у лісок. Ломаку заготовив. Для самонападєнія. Сів під кущиком і дихаю. Але нерівно.
Поспівав дурним голосом. Для приманки. Сонце одразу закотилося. А на мене викотилися чотири шкодники.
Ще пацани, але по-своєму здорові. Не морально, конєшно, а кулаками.
— Знімай, папашо, скоренько джинси!— пропонують.— І накульгуй зі своєю ковінькою без стороннього звуку.
Якби їх двоє — зняв би голови. А так знімаю джинси. Проти чотирьох не попреш. У кальсонах холодно. Але здоров'я дорожче. Почалапав від харцизяк на ватяних ногах...
— Стоп, папашо!— мацають мої джинси крадії.— Де брав?
— У промтоварах,— кажу.
— Старий маразматику!— хором ображають.— Імпортні треба брати.
— А почім?— питаю.
— Двісті ре. Можемо загнати!
— За двісті ре,— кажу,— хай студенти купують!
— Долбак ти, папашо!—шумлять шкодники. І кидають мої джинси. На мою голову. І змиваються.
Стягаю джинси з голови, натягаю на кальсонізацію і даю одпор:
— Самі ви долбаки і штанокради!
Ну, їх невдовзі зловили. Міліція зловила. Але річ не в тім. Обидно якось за легку промисловість. З одного боку добре, що вона випускає штани, які не граблять. А з другого боку, як не граблять, то кому вони нужні? А з третього боку імпорт сильно нас грабить...
Андрій Крижанівський
ДВОЄ В БАРІ, ДЕ НЕ БУВАВ ХЕМІНГУЕИ
Двоє, видублені вітрами і сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспник».
«Селяни»,— подумки визначив бармен. Але нічим свого подиву не виказав.
Селяни вперлися на почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.
— Закусимо, Іраклію?— спитав русявий.
— Ти читаєш мої думки, Остапе,— відповів чорнявий.
— Поруч з пансіонатом функціонує їдальня,— повідомив бармен.
— Я поважаю їдальні, які функціонують,— сказав Остап.
— Чудова їдальня,— сказав Іраклій.
— Особливо мухи.
— Чудові мухи!
— І черга.
— Чудова черга!
— Як на елеваторі,— зауважив Остап.
— На елеваторі менша,— заявив Іраклій.
— Там і мухи менші,— сказав Остап.
— Там не мухи, а якісь ліліпути,— погодився Іраклій.
— Ви з нашого пансіонату?— поцікавився бармен.
— Ти з нашого пансіонату, Остапе?— поцікавився чорнявий.
— Так само, як і ти, Іраклію,— відповів русявий.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Веселий ярмарок», після закриття браузера.