Читати книгу - "Галапагос"

малесенького клаптика, а потім, завдяки новій грі долі, зможе збільшитись ізнов. Я гадав, що той хаос, у якому метушилися мільярди великомозкових людських істот, стукаючись лобами й усе розмножуючись та розмножуючись, триватиме й далі. Здавалося малоймовірним, що в цьому стихійному гаморі взагалі якусь вагу може мати індивід.

Те, що я обрав тоді саме капітанову голову як засіб пересування, було однаково що опустити монету в щілину грального автомата в якомусь величезному казино й зірвати геть увесь банк.

Найбільше мене привабила його уніформа — золотаво-білий мундир адмірала запасу. Сам я колись служив рядовим, і мені було цікаво, який вигляд має світ в очах особи вельми високого військового чину та суспільного стану.

І я був ошелешений, коли виявив, що великий капітанів мозок заклопотаний думками про метеорити. До речі, таке зі мною тоді траплялося частенько: я проникав у чиюсь голову, власник якої опинявся, як на мене, в особливо складній ситуації, і раптом виявляв, що великий мозок цієї людини мислить про що завгодно, тільки не про безпосередню проблему.

А з метеоритами капітана зв'язувало ось що. В Академії військово-морського флоту Сполучених Штатів більшість лекцій він слухав неуважно і диплом одержав з найнижчими балами. Його навіть ледве не виключили з академії за те, що він користувався на екзамені з астронавігації шпаргалкою. І виключили б, якби не втрутилися по дипломатичних каналах батько й мати. Та одна лекція на тему «Метеорити» його просто приголомшила. Викладач розповідав, що град каміння з космічного простору — явище цілком звичайне протягом усієї земної історії, і наслідки цього явища могли бути жахливі, як, наприклад, знищення багатьох форм життя, зокрема й динозаврів. Він сказав, що люди мають усі підстави чекати збільшення цього руйнівного для планети потоку будь-коли, і треба створити прилади, здатні відрізняти ворожі ракети від метеоритів. Інакше надто безглузда лють із космосу може спричинити третю світову війну.

І це апокаліптичне застереження так відповідало напряму думок капітанового мозку, ще навіть до того, як його батько став жертвою хореї Гентінгтона, що відтоді й назавжди він повірив: саме цей шлях винищення людства найімовірніший — через метеорити.

Для капітана такий спосіб загибелі людства звучав куди почесніше й поетичніше, ніж третя світова війна.

Пізнавши великий мозок капітана краще, я зрозумів, що, коли він бачив Гуаякіль з його голодними юрбами людей в умовах воєнного становища, то його міркуванням про метеорити логіки не бракує. Навіть без романтики метеоритної зливи світ для мешканців Гуаякіля явно наближався до кінця.

У певному розумінні цей чоловік, капітан, уже зазнав удару метеорита — коли батько вбив матір. А його думка, що життя — це лише безглуздий кошмар, у якому всім начхати на те, що коїться довкола, була цілком близька й мені.

Ось що відчував я, коли застрелив у В'єтнамі одну бабусю. Вона була така сама беззуба й згорблена, як Мері Хепберн наприкінці свого життя. А застрелив я бабусю за те, що вона однією ручною гранатою вбила заразом мого найліпшого друга й найлютішого ворога в моєму взводі.

Після цього мені стало шкода, що я живий, я почав заздрити кожному каменю. Краще вже, гадав я, бути каменем до послуг природи.

З аеропорту капітан вирушив просто до свого судна, не заїжджаючи по дорозі до готелю, щоб побачитись із братом. Протягом усього довгого польоту від Нью-Йорка він попивав шампанське, і тепер голова в нього була мов чавуном налита.

А коли ми з ним зійшли на борт «Баійї де Дарвін», я зрозумів, що його функції капітана, як і функції адмірала запасу, були суто церемоніальні. Дбати про навігацію, прилади, підтримувати серед команди дисципліну тощо мали інші люди, на його долю випадало лише спілкуватися з видатними пасажирами. Він був вельми погано обізнаний у питаннях судноводіння, та й не відчував потреби знати більше. Його знайомство з Галапагоськими островами було теж поверхове. Як адмірал він відвідував з церемоніальними візитами острів Бальтра, де була військово-морська база, та острів Санта-Крус, де була Дарвінівська дослідна станція, але знов-таки переважно в ролі пасажира на борту судна, що ним командував номінальне. Але решта островів були для нього невідомою землею. З нього вийшов би трохи тямкіший гід десь на лижних курортах Швейцарії, або, скажімо, на килимах у казино в Монте-Карло, або в стайнях, де готували коней для ігор у поло в Палм-Бічі.

Та знову ж таки — яке це має значення? Адже «Круїз віку до витоків природи» обслуговуватимуть гіди й лектори, які стажувались на Дарвінівській дослідній станції й здобули вчені ступені в природознавчих науках. Капітан мав намір уважно прослухати їх усіх, щоб разом із пасажирами багато чого довідатися про ці острови.

Катаючись у капітановому черепі, я сподівався збагнути, що воно таке — бути високим чином. А натомість збагнув, що таке бути світським метеликом.

Коли ми прибули до корабельних сходнів, нас зустріли з усіма можливими знаками військових почестей. Та на борту ніхто з офіцерів і членів команди не став звертатися до нас ні за якими вказівками, бо всі були заклопотані останніми приготуваннями до 'приїзду місіс Онассіс та решти пасажирів.

Як знав капітан, його судно все ще готувалося відчалити наступного дня. Чогось іншого йому ніхто не повідомив. Оскільки він лише годину тому прибув до Еквадору, ще маючи повний шлунок добрячої нью-йоркської їжі та головний біль від шампанського, до нього ще дійде, в яку жахливу халепу попав він і його судно.

Є одна людська вада, яку закон природного добору ще має виправити. Нині люди з повним шлунком, як і мільйон років тому їхні предки, ніяк не втямлять, у якій халепі опинились. А в такому стані вони забувають пильно стежити за акулами та косатками.

Мільйон років тому це був дуже відчутний дефект, оскільки люди, найкраще поінформовані про стан планети, як-от Ендрю Макінтош, і досить впливові й заможні, щоб загальмувати процеси руйнування, були, коли вже давати визначення, добряче вгодовані. Тож, як на них, усе завжди було гаразд.

Попри всі комп'ютери й вимірювальні прилади, всіх збирачів і аналізаторів інформації, всі банки даних і бібліотеки, всіх експертів з найрізноманітніших питань, що їх ті люди мали в своєму розпорядженні, тільки їхні шлунки, сліпі й глухі, лишались остаточними суддями того, наскільки нагальна та чи інша проблема, як-от, скажімо, знищення лісів у Північній Америці та Європі кислотними дощами.

І ось які поради давав, та й досі дає, повний шлунок: коли Ернандо Крус, перший помічник капітана «Баійї де Дарвін», доповів капітанові, що ніхто