Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Такі міркування призвели до того, що актив вирішив на противагу відкрити кооперативну чайну. Поки що, за браком приміщення, чайна містилася б у крамниці за перегородкою. А тим часом, поки кооператив спроможеться на цю перегородку, столики, самовар та дівчину в білому фартусі, декілька прихильників кооперативної справи вирішили покласти початок новому підприємству.

Стіл заступить їм бочка з оселедцями, а ящики з мармеладом, поставлені сторч, і мішки з борошном послужать стільцями.

Це не просто випивка, як комусь малосвідомому може видатись на перший погляд, а закладини кооперативної чайної.

Тільки-но розмістились газди (жінки, які забігли до кооперативу по сіль та гас, здійняли галас, що гидуватимуть пекти з тієї муки, що її хлопи витерли своїми штанами!), коли зирк — східцями піднімається Штефан Курочка. По інших селах і багачі трохи на людей схожі, а вишнянський дука достеменно такий, як малюють його породу в гумористичних журналах: барилко на куценьких ніжках. Підборіддя наче у бідного живіт, а очі — свинячі, запливли жиром, темно-сині, обтикані русявими віями.

Углядів Курочка здалеку білу кучеряву голову Мартинчука і зупинився, ніби відсапуючись.

Петро Мартинчук (яким був охочим до жартів змолоду, таким і залишився) подав знак, щоб газди відставили чарки.

— Стримайтесь на хвилечку, панове газди, бо щось мені таке здається, що Штефан Курочка як би хотів пристати до нашої кумпанії…

Сказавши це, Мартинчук моргнув своєму кумові Василеві Загайчикові. По гудзуватім обличчі Загайчика поскакала усмішка, як по грудді. Василь, хоч і ровесник Мартинчукові, виглядає значно старішим за свого кума. Від пили на тартаку спина набула вигнутої лінії, і це відразу зробило з чоловіка діда.

— Ідіть геть, куме! — кліпнув Загайчик кумові. — Що ви таке говорите? Що багач, а що свиня — то одна порода. Та Курочка скоріше бика під хвіст поцілує, ніж порядному чоловікові чарку горілки поставить.

В розмову встряває довгий Филимон, що його за неугавну балакучість прозвали «філозофом». Він сидить плечима до дверей, і йому не видко, як Курочка, ніби відпочиваючи, східець за східцем, суне до кооперативу.

— А може, й поставить, — повертає «філозоф» своє мале, як кулачок, лице з настовбурченими котячими вусами, мишкуючи за уважним слухачем. — Видите, воно так: людина, дайми-на-то, скупа. А тут раптом от, як плюнути, може на скупого така манорія[37] найти, що й сорочку заставить. Таке, дайми-на-то, може й з Курочкою трапитись…

— Та, може, Курочка й любить почастувати, але свого брата чи свата, а не такого лапсердака, як ми з вами, Филимоне.

— А я вам кажу, — запалюється Филимон, плює в долоні, розтирає і знову плює, — що Курочка такий чоловік, що, дайми-на-то, як щось ускочить в нього, то може зробити трактамент[38] і найтяжчому своєму ворогові! Я таких людей знаю… то як чоловіка щось штрикне…

— А я, Филимоне, буду фурт[39] своє говорити: Курочку скоріше нагла кров заллє[40], ніж він сів би з не рівним собі!

— А я кажу, що на чоловіка може найти така манорія.

— А я кажу, що неправда ваша.

— Неправда моя? Неправда? Заложімося, коли так!

— Заложімося!

— А на що?

— Та на око[41] горілки! Око горілки! — вигукують газди.

— Про мене хай буде й два ока, бо я знаю, що Филимон програє…

— Хто тут бреше, що Штефан Курочка не любить почастувати? — перевалюється Курочка через поріг кооперативу.

— Мартинчук! Петро Мартинчук таке говорить! — піднімають для сміху шум чоловіки, бо всі знають, як ці двоє «любляться» між собою.

— А шляк би його трафив! — сміється Курочка, поплескуючи себе по животі. — Він звідки знає, що я не люблю викидати грошей в болото? Але цим разом, ади, угощу всіх вас до ноги, аби та холера програла заклад. А ви дивіться, мой, на нього! Дідько вже понад п'ятдесят років має, а я присягнув би, що в нього ще й одного червивого зуба нема!

— Таки аби-сь знав, що нема! То вже так від бога, бо він знає, що і всіх моїх маєтків не вистачить на золоті зуби.

— Ти що, у мій город, може, камінці кидаєш? Ніби того, що моя жінка вклала собі золоті зуби? Гадаєш, не почастую? Бігме, ну, почастую! А тебе, — шпигає Курочка великим пальцем Мартинчука під ребро, — почастую ще колись окремо. Гей, крамарю, давай газдам око горілки і що там маєш до закуски! І ти, псявіро, на мій рахунок! А тебе, Мартинчуку, ще так колись пригощу, що пам'ятатимеш до гробової дошки!

Петро шкірить до нього свої здорові, гострі, як у кота, зуби.

— Якщо ти мене угостиш, то мій гонор не дозволить не віддячити. Але коли вже почуватиму себе в силах віддячувати тобі… то вже з процентами, Штефанику! Гей, мужики, зробіть місце панові Курочці! А ти, довгонога гадино, зігни коліно, щоб панові Штефанові було легше на бочку сідати! Видиш сам, який вони тягар поперед себе двигають. Крамарю, не маєш там якого паперу застелити бочку, щоб пан Курочка не поваляли собі багацького задка?

Газди засміялися хором. Усміхнувся півгубою і Курочка:

— А я до тебе п'ю, Петре! Дай боже, аби-сьмо живі були, аби хліба родилися!

— Та насамперед треба мати на чому той хліб засіяти…

— Аби, — не хоче нічого чути Курочка, — аби люди любилися, аби згода поміж народом запанувала.

— Не відбирай хліба отцеві Річинському, Штефане!

— Або що?

— Та нічого… Кажуть, що отець Річинський новий фах придбав собі. Їздить по селах та просить людей, щоб пробачили жондові[42] пацифікацію[43]. Скоро, кажуть, будуть по державних установах до мужиків по-нашому говорити.

— Ей, ба ци?

— Аякже! Замість бидло, будуть нас називати по-українському… худобою…

Газди знову засміялися. Курочці не сподобався цей жарт.

— Ти, мой, Мартинчуку, маєш себе за розумного, а сам не дуже… той… Поляки, як той казав, слов'янський народ, коли хочеш знати, і нам треба з ними вкупі жити…

— Та ти, Штефанику, і тепер живеш вкупі з постерунком і паном жондцою[44].

— Брешеш! Я лише виконую те, що мені належить. Я такий чоловік, що люблю жити у згоді з владою. І отця Річинського хвалю за це.

— Шкода, що Річинський не почує твоїх похвал.

— Мой, а то чому?

— Та тому, що отець Аркадій не приїде до Вишні.

— Не приїде? А чому?

— Та тому, що тут люди неделікатні. Можуть йому сучі діти пригадати шістнадцятий рік. Приходила тоді — пам'ятаєш? — делегація до нього просити, аби заступився за нещасного