Читати книгу - "Повість полум'яних літ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На старих колгоспників ця бійка, однак, не справила особливого враження. Людям хотілося жити, тобто творити, працювати.
Хотілось забути про злочинне й безглузде за всесильним законом буття й невичерпної снаги свого характеру хліборобів, що тисячоліттями звикли сіяти, стверджувати життя в усьому, що може жити й рости.
Жінки порались в городі, вив'язували з вузликів насіння й висаджували з пристрасним запалом в нагріту весняним сонцем землю. На бійку полонених ніхто навіть не глянув.
— Еге, — говорила Антоніна до своєї сусідки, сіючи мак. — Заходить до мене генерал. Генерал! П'є молоко й питає: «Скажіть, тітонько, коли ця проклята війна кінчиться?» Тож тільки подумати, — самі генерали не знають! А я ж, кажу, звідки знаю? Одне б'ються, та й б'ються, та лізуть на смерть, на хтозна-яке каліцтво.
— Ой правда, — обізвалась сусідка, не розхиляючись. — Та здорові, нівроку, поробились на свіжомуповітрі! А харч який! Ти бачила, які харчі! Тепер котрого то й не заженеш додому.
— Авжеж! Хіба що? Так ото він, генерал той мій, молоко собі випив, та ще там щось, та й заснув, а коло нього жекський пол аж дві з опалетами та телефонами: «Товаришу генерал, товаришу генерал!» Який, кажу, він вам товариш, безсоромниці! Він же, кажу, в батьки вам годен! Ач, понакручували куделиків! їй-бо, правда! А він спить, сердешний, опалетики блищать, ну так мені жалько його стало!.. Скільки він того люду на смерть посилав! — Тут Антоніна мало не заплакала.
— Еге ж. Чи дорого за мак дали? — запитала сусідка.
— Аякже! У нього ж десь-то жінка й діти страждають, а вони крутяться й крутяться, от щоб мені вечора не діждати! «І коли ця війна кінчиться, не знаю, каже, тітонько...» Так уже в нього на серці погано. Господи!.. Куди тебе чорти несуть?! — скрикнула Антоніна, побачивши, як один дуже-таки побитий німецький офіцер, вислизнувши з мадьярських рук і перехопившись через тин, біг до неї городом. Це був Грибовський, але Антоніна не встигла роздивитись на нього.
Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-німецьке побоїще.
— Господи! Вже стріляють!
— Хто там стріляє?
— Припиніть вогонь!
— Хто стріляє? Яка сторона?
Кулеметний вогонь вщух і раптом почався знову. Полонені попадали, де хто стояв. Конвоїри кинулись до розваленої печі, що стояла посеред городу, звідки й ішла стрільба.
— Не підходь! — пролунав відчайдушний крик з підпіччя, після чого знов зацокотів кулемет.
Бійці залягли. Двоє автоматників побігли в обхід противника.
— Куди ви? Стійте! Він же вас постріляє, голуб'ята мої! — Стара Бовкуниха мало не впала, поспішаючи назустріч бійцям.
— Хто стріляє?
— Звнняйте, голуб'яточка, мій це. Ну що ти з ним у світі робитимеш? Вже ж я два автомати забрала, бомби, патрони! І знову десь викопав, щоб йому добра не було!..
— Мамо, тікайте, не заважайте, мамо!..
— Підожди-но, я тебе постріляю!.. Я тобі... Обережно, діти. За мене, за мене ховайтесь, — і Бовкуниха, а за нею два автоматники почали наближатися до печі.
Тарас зрозумів, що бій програно, і почав голосно плакати. Його войовнича маленька душа відчувала, що настав час розпрощатися з незвичайними чудовими іграшками, якими здарувала його доля. Чого тільки не було в Тарасовому дзоті, — два автомати, які він поцупив у фашистів, парабелум, десятків зо три мін, патрони прості й трасуючі, якими він стріляв щоночі в небо, хтозна-які пляшки, банки, диски, бляшанки, порох гарматний і мінометний, — все, що принесли окупанти, що отруїло його маленьку душу.
— Не підходь, стріляю! — загорлав він на матір погрозливим дитячим басом і гірко заплакав.
— Кинь, кажу тобі! Голуб'яточка, не визирайте! Пропадете! Кинь, чуєш!
Однак автоматники кинулись на Тараса в атаку, й після нетривалої рукопашної Тарас здався, дуже-таки боляче вкусивши одного з автоматників за Руку.
— Пусти!
— Дивись ти, який гедзь!
— Гедзь? Це тигр, а не гедзь! Він же мені хату розвалив! Оце от, бачите, його ж це робота! Ой лишенько мені! — сказала Бовкуниха, коли обеззброєний Тарас стояв перед начальником конвою.
— Як? Розвалив хату? Оцей хлопчисько?
— Взимку. Прийшло четверо офіцерів, повечеряли, сіли в карти гуляти, напилися. Так він зброю в них позабирав, та бомбу з печі та під образи! Ще хвалити бога, що мене з хати вигнали. Сказали, що повітря їм моє не наравиться. Пропала б, хрест мене побий, пропала б!
— А німці?..
— Мадьяри були, — схлипнув Тарас.
— Брешеш! Кажи, хто хату розвалив?
— Вона сама завалилась.
— От дитина, нехай бог милує! — почувся голос Антоніпи, що й собі надійшла. — І в кого воно вдалося, лиха година його знає! Солдатики! Визволіть наше село, — заберіть з собою цього убиясника! З нього такий великий генерал вийде, що не те що Гітлер — сам нечистий проти нього не встоїть! Ось побачите! Всі засміялись.
Пробігши повз Антоніну, Грибовський шмигонув за ріг хліва, потім подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи.
Мандрика! Єдина несподівана нагода. Тонюсінька соломинка, за яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, двері його квартири. Яке щастя: в коридорі нікого!
І тут на порозі став Мандрика.
— Гордію Івановичу!.. Павловичу...
Пізнавши скоріш з голосу, ніж з вигляду, Грибов-ського, переляканий Мандрика швидко зачинив двері перед самим носом бандита.
— Відчиніть!
— Пропав! Боже мій... — жахнувся Мандрика. — Е-е... Я вас не знаю!
— Гордію Степановичу, ради бога!
— Я не знаю вас!
— Це я!
— Е-е... Не знаю!
— Грибовський!
— Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокація! Слухайте, я зайнятий!
— Відчиніть двері! Чуєш!? Двері відчини, уб'ю! — засичав Грибовський і, рвонувши що було сили, відчинив двері. Від сильного ривка Мандрика, що держався за ручку, вилетів у коридор. Але не вдалось Грибов-ському вскочити в кімнату.
— Громадянине, зупиніться, — почувся спокійний жіночий голос. Грибовський озирнувся — Уляна.
Тоді, зібравши всю силу волі, вміння прикидатись, набуте за довгі роки блукань по світах, він раптом випростався й, раптово заспокоївшись ніби, чемно вклонився, заговоривши французькою мовою:
— Даруйте ласкаво, мадемуазель, я не розумію, що ви сказали. Я не знаю вашої мови. Ви мене зрозуміли?
Потім він додав кілька слів ламаною російською мовою:
— Же сюї франсе... Я Франція... Де Голль, де Голль. Бітте, немножка вада, пжалюста.
Це було сказано з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість полум'яних літ», після закриття браузера.