Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Коли ацтеки спустилися з півночі в долину Мехіко, вони, либонь, отетеріли від побачених колосальних пірамід та храмів, а ще більше сторопіли від того, що не застали нікого з їх творців.

Ацтецька ватага здавна славилась чванькуватістю та пихою в усьому, що стосувалося їхніх власних, ацтецьких здобутків та звершень. Одначе таке вихваляння не мало під собою підґрунтя, бо майже все, чого ацтеки досягли в науці та мистецтві, вони поцупили у сусідніх племен, яким (певне, щоб не скиглили про авторські права) завбачливо перед тим всипали добрячого прочухана. Протягом усієї історії основним ремеслом ацтеків була військова справа, а головною наукою — тактика і стратегія війни. Попри це, ще до того, як поселитись в долині Мехіко, цей хвацький задерикуватий народ вважав, що саме їхні архітектори зводили найвеличніші в світі піраміди та найбундючніші храми. Хто був не згоден, тих били та відправляли на побачення з праотцями. А тут — от халепа! — ацтецькі розбишаки надибали посеред плато таке-от неподобство, що сягало ледь не до небес і яке ніхто з них не міг не те що побудувати, а навіть вигадати в довбешці, неважливо — чи то насправді, чи уві сні, чи після порядної порції пульке. І як на зло, бити не було кого. Піраміди стояли покинуті.

Проте слід віддати їм належне: ацтеки не розгубились. Імперська пропаганда запрацювала на повну силу, і ще зовсім маленьким ацтеняткам у підготовчих класах почали втовкмачувати, що, коли ті піраміди є справою не ацтецьких рук, то значить більше нічиїх. Мовляв, жодне людське плем’я не могло такого витворити. З чого робили справедливий висновок про те, що піраміди звели боги. А якщо піраміди звели боги, то нема чого там лазити без діла, гнівити вельмишановних богів і накликувати неприємності на цілу націю. Для більшого ефекту місцину так і назвали: «Місце, де народжуються боги», що мовою науатль[58] звучить як «тіо-ті-у’вакан».

Піраміда Сонця, піраміда Місяця, Дорога мертвих — це також ацтецькі назви. Як нарікали ці місця їхні творці, ми вже ніколи не дізнаємось.

Я видерся на вершечок піраміди Місяця і обдивився навкруги. З усіх боків до Дороги мертвих тягнулись сліди давно поруйнованих вулиць, прямих і ретельно розпланованих, що чітко розмежовували квартали древнього міста. Колись тут проживало щонайменше 150 тисяч жителів. Історики твердять, що за часів найбільшого розквіту кількість мешканців сягала аж 250 тисяч. Якщо це правда, то Теотіуакан — найбільше на планеті місто своєї епохи.

…Хоч би як там було, але приблизно у 750 році н. е. теотіуаканці безслідно зникли. Ні з того ні з сього якогось дня зруйнували храми на вершинах пірамід, засипали гробниці і подалися геть, поклавши край одній з найчільніших цивілізацій древнього світу. Все, що від них лишилось, — це нез’ясовні таємниці та загадки, а ще ось цей приголомшливий і неймовірний привид колись могутнього та квітучого міста.

* * *

Зненацька шкаралупа неба тріснула, і простір потік рожевою плазмою перед моїми очима. Мене то кидало в жар, то обсипало морозом під шкірою. Легені пульсували, наче після затяжного кросу.

Я ще раз глянув униз і з подивом побачив натовп, який, скільки сягало око, затопив Дорогу мертвих. Там стояло тисяч п’ятдесят-шістдесят розмаїтого люду, і всі звели вогники очей на вершину піраміди Місяця — чекали, що проголосить імператор. По краях, ближче до маленьких пірамід, тулились прості землероби в скромному білому одязі. Поперед них товпилися заможні землевласники в полотняних ризах, підперезані широкими поясами з густою бахромою і гарною вишивкою. Де-не-де серед юрби видніли жінки з розпущеним чорно-воронячим волоссям. У центрі Дороги мертвих перед самим підніжжям піраміди Місяця стояла знать у платах, прикрашених пір’ям і хутром, легких, теплих і надзвичайно витончених; кожного оточувало зборисько рабів та прислужників, дехто тримав на руках крихітних домашніх собачок.

На найвищій сходині піраміди, благоговійно простягши руки над натовпом, застигли чотири жерці у чорних мантіях. Вітер ліниво ворушив довгі темні порфіри на їхніх кістлявих фігурах. Вище за них знаходився тільки імператор.

Люд згуртувався, аби дізнатися звістку, яку принесли гінці, і довідатися про рішення жерців. У зборищі ширились недобрий поголос і водянисті плітки, і хоч ніхто нічого певного не відав, кожен розумів, що усталеним порядкам прийшов кінець, що життя ніколи уже не буде таким як раніше. Хтось, не криючись, жалівся і бідкався, дехто стиха скімлив і негучно ремствував, але ніхто не знав, що діяти і як бути.

Затамувавши подих, я впирався поглядом перед себе, туди, де над чотирма кощавими постатями зяяв похмурий отвір храмового входу. Я знав і водночас не розумів: звідки я можу знати про те, що відтіль от-от мав з’явитися імператор.

Хвилина збігала за хвилиною, та повелитель не показувався. Натовп роз’ятрено гудів, де-не-де зароджувалось і тріпотіло, шмигаючи луною поміж гранями пірамід, тихе скигління і голосіння. Смертоносні бацили страху та відчаю зі швидкістю вітру розпливалися юрбою, примушуючи серця щемко стискатися, а кров — застигати в судинах.

Аж ось, вимагаючи тиші, жерці здійняли руки вгору, підперши долонями заклеєне вагітними хмарами небо, а в проході між колонами святилища зринула кремезна фігура в шикарній шкіряній мантії, рясно обшитій бісером та хутром. Високий статний імператор, гордо склавши руки на грудях, повагом підійшов до краю сходини і завмер. На його лиці скам’янів вираз людини, яка, все зваживши, ухвалила доконечне та безповоротне рішення і заповзялася твердо виконувати його до кінця, однак… не була певна в правильності задуманого.

Він надовго застиг, промацуючи безкрайній натовп всевидячими очима, відчуваючи присмак неминучості забуття в атмосфері над Дорогою мертвих. А я не відводив очей і чекав, поки він збереться з духом і його голос зрине над принишклим стовписьком…

Аж тут імператор обернувся, вп’явся в мої зіниці і проказав відмінною англійською:

— …А хай мене собака покусає! У мене сіла батарея в камері.

Я розплющив очі. Переді мною стояв Том О’Коннел і ображено тряс фотоапарат.

— Чорт! Це ж треба, щоб саме в Теотіуакані… А я ще думав, чи заряджати його перед тим?…

Піраміда стояла порожня. Тільки я з Томом на маківці. Трохи нижче, де манячили жерці у темних опанчинах, сидів Тім Мусше. Внизу товклися кілька людисьок. Туристи.

Я зітхнув:

— Не переживай. Я зніматиму тебе на свою камеру, а потім у хостелі скопіюю знімки тобі на флешку.

Я ще раз подивився нагору. Імператора не було, не було жерців, а замість набубнявілих хмар над головою леліло лазурове небо. Імператор так