Читати книгу - "Письменники про футбол"

Переді мною сидів Тьомик, а поряд нього якийсь миршавий, але строгий на вигляд чоловічок зі зморщеним лицем, кучерявим волоссям середньої довжини та тонкими дротяними окулярами. Мене дивував не стільки факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), скільки сама присутність Тьомика — живого й неушкодженого — та ще й у компанії дивного чоловіка, який скидався не то на вимогливого університетського професора, не то на хірурга.

Але не тільки це викликало моє заціпеніння. Гості вмостились посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою вони поставили емальований тазик, в якому лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Причому не гривень і не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювались і сортувались у три різні купки. Наметаним оком афериста я миттю зауважив, що між собою Тьомик та кудлатий коротун ділять гроші порівну, однак потому мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Цебто увесь банк розбивається за схемою 50–30–20.

— На базі «Торпедо», — зрештою незворушно відповів напарник.

— На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.

— Ну, знайшлись добрі люди, які мене прихистили… прямо на базі… — загадково пробубонів Тьомик.

За спиною мого друзяки працював телевізор.

— Чувак, а звідки такі гроші? — зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу питаю у товариша.

— З тоталізатора.

— Якого ще тоталізатора? Ти що геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?

— Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це — відмінно спланована операція. Гроші, які ти бачиш перед собою, — найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.

Спливло кілька хвилин. Я все ще мовчки спостерігав, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і розпаюють гроші. Зрештою Тьомик змилувався і менторським тоном розтлумачив:

— Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж у 5 м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був 27,5 до 1. Круто, ге? — підморгнув мені мій друзяка.

Я не вірив тому, що чую. Тьомик на відміну від мене ніколи не був улюбленцем долі. Швидше навпаки. Незважаючи на талант та які-не-які шулерські здібності, ба навіть попри мій багаторічний вишкіл Артем ніколи не доводив до пуття жодної серйозної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. А тому останнє, у що я міг повірити, — це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.

— По-моєму, колего, — звертаюсь до напарника, — ти припудрюєш мені мізки. Не хочеш розповісти всю правду?

— Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут усі документи.

Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції, що підтверджували зроблені ставки та отримання грошей після виграшу.

«Хай так, — подумав я, — але це точно ще не вся історія».

По телевізору саме показували передачу, в якій розповідалося про вчорашній матч, що вже встиг стати легендою. Журналіст брав інтерв’ю у Кузі Дерипащі, запитуючи, що все ж таки скоїлося. Кузьо розводив руками, зітхав і, схлипуючи, бубнів: «Я не знаю. У мене голова трохи крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, може, з’їв щось не те».

Зненацька до мене дійшло…

— І що це було? — грізно питаю.

— Тобто? — звів очі Артем.

— Що трапилося з голкіпером?

— Яким голкіпером? — продовжував клеїти дурня мій напарник.

— З Кузею, трясця його матері, Дерипащею!

— Максе, — Тьомик аж світився чесністю, наче пописько на Пасху, — я не розумію про що ти говориш.

У цей момент курдупель на хвильку відірвався, припинивши рахувати гроші. Він завченим рухом поправив окуляри і пробубнів:

— Рhenobarbitalum.

Спершу я подумав, що той недомірок обклав мене якоюсь страшною заморською лайкою, а тому, зрозуміло, образився.

— Як ти мене обізвав? — вишкіряюсь до незнайомця.

— Я нікого не обзивав, шановний. Я лиш розтлумачив, що то був Рhenobarbitalum, п’ять-етил-п’ять-фенилбарбітурова кислота.

Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.

— Ви знущаєтесь з мене, так? — починаю закипати.

— Ні, — тим самим незворушним голосом повторив коротун.

— Тоді поясність усе без матюків.

Артем швидко замотав головою, показуючи, що не бажає продовження цієї розмови. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі акурат у мене на переніссі, він проказав, неначе робот ледь-ледь ворушачи губами:

— У воротаря була вестибулярна атаксія[4] через передозування фенобарбіталом[5].

Природно, я нічого не зрозумів. Різко скрутивши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем на недоростка і прошипів:

— Чувак, я його зараз вдарю.

— Максе, прошу тебе, давай без спецефектів! — Артем замахав руками. — Не треба нікого лупити!

— Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!

— Певно, ви мали на увазі, що дійшли до стану афекту? — безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.

Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поспішив втрутитися.

— О’кей! О’кей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузю вело, крутило й теліпало.

— А другий «кіпер»? — не відставав я. — Що з ним?

Артем зітхнув і потупив оченята.

— Діарея, — прогугнив замість нього незнайомець, не відриваючись від грошей.

— Це понос? — уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.

— Дуже сильний понос, — видихнув Тьомик.

У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, але тренерський штаб потерпів поразку і змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».

Я весь затремтів, ледь стримуючись, аби не дати Тьомику в морду.

— Ти варвар, Тьомо… — захрипів я. — Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Ти сраний поц, чувак! І я кажу тобі це прямо в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?

Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже готовий був нам’яти напарнику вуха, коли Тьомик обірвав мене:

— Максе, агов! Тобі що, не потрібні гроші?

Я заглух на півслові. Чорт забирай, за всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг! Якийсь час я сопів і хмурився, а тоді зрештою