Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

Впродовж останніх кількох місяців українські медсестри закінчили навчання у німецьких і українських закладах та перейшли в розпорядження Дивізії. Їх призначено до дивізійного польового шпиталю, у якому пізніше близько 40 українських і кілька німецьких медсестер відмінно виконуватимуть свої обов'язки під керівництвом німецької старшої медсестри. Згідно з воєнним уставом, польові шпиталі не належали до дивізій, але з уваги на чужинецький характер Українська Дивізія внесла прохання про власний шпиталь і одержала на нього згоду вищого командування. Цей шпиталь мав основне завдання затримувати в Дивізії поранених і хворих українських вояків після їхнього видужання. В нормальних випадках, після видужання, німецького вояка посилалося з армійського шпиталю до запасного полку його частини в тилу. Згідно з цією процедурою, багато вояків Дивізії посилано до недивізійних запасних полків, а звідти до інших частин. Таким чином багато вояків пропадало назавжди для Дивізії. Тепер усі поранені й хворі вояки ішли до свого дивізійного шпиталю, який завжди приміщувався недалеко фронту, поза бойовою смугою Дивізії. Після видужання, вояків відкомандировувалося прямо до запасного полку Дивізії. Опіка над пораненими вояками у шпиталі була завжди дуже добра, а сам шпиталь був під особливим доглядом командира Дивізії. Для Дивізії було теж приділено дім для відпочинку у відомому курорті Закопаному, на північних узбіччях Високих Татр, куди на відпочинок виїжджали видужуючі й заслужені українські й німецькі вояки Дивізії на 3-4-тижневу відпустку. Цей дім утримувано з фондів Генеральної Губернії та українських установ. Чимало українців і німців провели тут приємно час на відпочинку.

Технічне спорядження Дивізії не могло бути таким добрим, як у першому формуванні, коли вона одержала багато зброї понад приписані норми. Але невтомні начальники відділів І(b), IV(а) і IV(c) з питомою їм послідовністю і впертістю роздобували для Дивізії все, що було можливо дістати.

Дивізію знову формувалося згідно з уставом як піхотну дивізію SS, з тією різницею, що замість змішаного дивізіону зенітної артилерії вона одержала одну 3.7-см батерію зеніток. [25] Пізніше, уже після закінчення формування, прийшов наказ, щоб Дивізію перетворити на піхотну дивізію SS. Такі новоутворювані дивізії, формовані на основі досвіду на Східньому фронті, а ще більше через брак особового складу й технічного устаткування, мали значно менше вояцтва, зброї та частин бойового постачання. На прохання Дивізії, її не перетворено на піхотну дивізію SS тому, що Дивізія мала досить добровольців і в ній не було можливо зменшити відділів бойового постачання, бо їй підлягав запасний полк, силою у 6 000 чоловік.

Стан коней в Дивізії був тепер значно гірший, ніж під час першого формування. Вона одержувала коней, часто хворих на інфекційні хвороби або в дуже нужденному стані, так що багато з них треба було усунути із служби. Як при першому формуванні, так і тепер доводилося висилати до Генеральної Губернії команди по реквізиції коней. Як тоді, так і тепер чимало українців не поверталося з рідних сторін. Деякі з них дезертирували, деякі переходили до лав УПА, деякі згинули у боротьбі з партизанами, а деякі попадали в руки наступаючого ворога. Значно важче було тепер придбати коней, але завдяки старанній праці начальника відділу IV(c), усі частини Дивізії дістали потрібне число коней. Важливе теж і те, що українські конюхи добре доглядали і напували коней.

Чоту польової жандармерії, до якої було відряджено німецьких і українських вояків з інших підрозділів Дивізії, перетворено на сотню силою понад 100 польових жандармів. Ця сотня дуже добре справлялася з своїми завданнями утримування дисципліни й порядку в Дивізії. Українські жандарми також не вагалися поборювати проступки проти дисципліни з належною суворістю. Очевидно, що в службі вони були зверхниками всіх українців і німців.

Інтенсивне навчання продовжувалося у всіх підрозділах з наміром зробити Дивізію боєздатною до кінця року. Воно було тепер настільки легше, що Дивізія мала вже основний особовий склад, головне командирів, які вже самі організовували і проводили бойове навчання у своїх підрозділах. Тепер вже не потрібно було, як на початку 1944 року, організовувати окремі курси для інструкторів. Допомагав також запасний полк, у якому рекрути проходили індивідуальну муштру, тісно пов'язану з бойовим навчанням. У всіх стадіях, навчання проводилося в терені, де особливу увагу приділялося активній обороні. Фронтові бої під Бродами виявили, що українці маловідпорні на ворожий обстріл в оборонних позиціях; зате краще себе виявляють у протинаступах і штурмах. Багато часу присвячувалося на рукопашні бої, нічні вправи і, очевидно, стріляння. Кожна частина відбувала принаймні один раз на тиждень нічні вправи, пов'язані з довгими маршами, поступово зростаючими у форсуванні. Як таке тренування у маршах придасться Дивізії, виявиться щойно пізніше. Також відділи постачання, крім фахового навчання, раз на тиждень займалися бойовими вправами. На вправи з зброєю призначувалося принаймні дві години денно для всіх частин, включно з відділами постачання. В усіх галузях навчання використовувався набутий бойовий досвід з-під Бродів.

Плянове навчання Дивізії почалося 15 вересня, а вже на початку жовтня проводилося бойове стріляння у змішаних з'єднаннях усіх родів зброї. Успішно проходили вправи штурмових груп у бойовому стрілянні. Дуже багато допомагав Дивізії вермахт, який вишколив для неї чимало фахівців. Також у запасних частинах вермахту на навчанні перебувало близько 1 000 вояків, відкомандированих туди з запасного полку Дивізії. Таку практику заведено ще при першому формуванні, коли вермахт також допоміг вишколити близько 1 000 вояків. У дивізійних відділах постачання на спільних навчальних курсах перебували різні майбутні фахівці, як: кухарі, кравці, шевці й ін.

Згідно з воєнним уставом, до Дивізії приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки. Для їхньої обслуги відкомандировано вояків Дивізії на так звану «Дослідню станцію для поштових голубів і собак». У пізніших діях, особливо у важкопрохідних і малопроглядних місцевостях, ці собаки ставали часто у великій потребі.

Кіно, виступи артистів і співаків Львівської опери, концерти дивізійної оркестри й хору приносили потрібну розвагу в життя вояків.

На жаль, справа забезпечення родин вояків ще далі не була поставлена як слід. Тепер вона важча тому, що багато родин подалося на захід, не знаючи свого кінцевого призначення. Відшуканням родин вояків займалася спеціяльна комісія, що тісно співпрацювала з Військовою Управою, Українським Центральним Комітетом і поодинокими призовними пунктами. Комісія тепер дбала не так про грошову допомогу, як про влаштування віднайдених родин на нових місцях поселення, придбання для них найконечніших речей щоденного вжитку та, якщо можливо, підшукання відповідної праці.

Тепер не тільки українці, але й багато німців втратили свої