Читати книгу - "Джури-характерники"

Уже третю добу стежать вони за Зарембою та його людьми. Знають про нього майже все. Знають, що найближчі його слуги — ті два десятки, що пишно зодягнені і носи задирають аж до неба. І не мають ніякого жалю чи співчуття до інших. А ще — їдять вони лише зі свого, панського, казана. Мабуть, гидують спільним чи бояться, що їх отруять. Решта — зібрані з довколишніх сіл хлопці-гайдуки, яким Заремба пригрозив, що в разі втечі їхні родини будуть посаджені на палі або порубані. Тому на цих людей надії теж нема — зі страху вони виконають усі панські накази.

А Заремба, здається, таки здогадується, що за ним стежать. Бач, як оточив себе слугами. Та такими, що до нього й стрілою не дістанеш, не те що шаблею чи навіюванням. А як просто все бачилося на початку! Санько наблизиться до Заремби, чарами заведе його в якийсь перелісок — а далі все буде так, як задумав Швайка.

А воно не виходить. Минулої ночі, перед світанком, коли так солодко спиться, Грицик з Саньком пробували наблизитися до шатра Заремби. Але нічого не вийшло, бо чотири вартові, що сторожували шатро пана Заремби, не те що самі не спали, а й один одному спати не давали. Коли хто схилить на груди голову — одразу ж пригощали стусаном. І ніяке навіювання на них не діяло. Хіба що ступне якийсь крок-другий від шатра, тоді зупиниться, одмахнеться, як від надокучливої мухи, і знову пристає до товариства.

— Думаю, Саньку, що нічого у нас не вийде, — впівголоса бубонів Грицик. — Уже всі боки одлежали і що?

Санько до болю прикусив губу. Що мав на це відповісти? Чи не вперше за останній рік він відчував безсилля. Просто хоч вовком вий.

Нараз Грицика щось штовхнуло під коліно. Він озирнувся й побачив Барвінка.

— Привіт, — сказав йому Грицик. Тоді почухав вовка за вухом і видобув жменьку реп’яхів, у якому відшукав стрічку від Швайки. Швайка повідомляв, що потрібні люди вже чекають їх в умовленому місці.

— Молодець, Швайка, — сказав Грицик Санькові. — От тільки у нас нічого не виходить.

— Вийде, — несподівано для самого себе відказав Санько. — Веди їх сюди.

— А ти?

— А я тут залишуся.

Грицик зручніше умостився поруч.

— Ні, так не піде, — сказав він. — Швайка суворо-пресуворо наказав не лишати тебе одного ні на мить.

Санько відвів очі від табору і обернувся до товариша.

— Грицику, ну подумай сам. Ми тут ще бозна-скільки пролежимо і нічого путнього не вилежимо. Так що їдь за ними, а я тим часом, може, щось таке й набачу…

Грицик пильно глянув товаришеві в очі:

— Тільки дивись мені, бережи себе.

— Не турбуйся, — усміхнувся Санько. — Я ж не самогубець якийсь.

Грицик напригинці подався углиб діброви, де стояли їхні коні, але за кілька кроків посковзнувся і впав.

— Бісів гриб, — крізь зуби вилаявся він.

Санько придивився до гриба і поправив товариша.

— Не бісів, а сатанинський.

— Матері його ковінька! — буркнув Грицик і щез у гущаві.

А Санько не відривав погляду від понівеченого гриба. Сатанинський, сатанинський… Дід Курило казав, що коли його хтось спробує, то стає такий шалений, що аж розум втрачає. А що, коли…

Він знову повернувся лицем до табору. Гайдуки під наглядом двох жовнірів вправлялися на шаблях, решта жовнірів вишколювали коней — коні високо піднімали ноги, ставали задки, влягалися на землю. З десяток чоловік поралося біля казанів. А четверо наймолодших рушили до діброви — саме в той бік, де зачаївся Санько.

«Мабуть, по хмиз», — здогадався Санько і напригинці відійшов углиб.

Він не помилився. Зарембові слуги розбрелися по діброві і застукали сокирами. Санько зачекав, доки один з них відійде від гурту, і подумки наказав йому наблизитись. Тоді звелів йому роздягтися і заснути. А сам убрався в його одіж, похапцем назбирав велику в’язанку хмизу, накришив у полотняну торбинку кілька сатанинських грибів, завдав на спину в’язанку і, зігнувшись удвоє під її вагою, подався до табору.

— Куди квапишся, Гавре? — гукнули йому. — Що, вислужитися хочеш?

— Та… — непевно відказав Санько, не спиняючись.

На нього ніхто не звертав уваги. Якийсь жовнір, пролітаючи мимо на вороному коні, рубонув шаблею по краю в’язанки і помчав далі. На землю полетіли короткі штурпаки. Двійко, що мчали за жовніром, вдоволено зареготали.

— Ну й рука в тебе, пане Франеку! — гукнув один з них. — Відбрив, наче власну щоку!

І теж рубонув по в’язанці, проте з іншого боку.

Біля казанів уже кипіла робота. Хто носив воду з недалекої річки, хто рубав м’ясо.

— Гавре, давай сюди! — крикнули Санькові.

Він підняв голову з-під в’язанки і побачив дебелого розчервонілого дядька, що порався біля казана, де готувалася страва для шляхтичів. — Що ж ти так мало приніс? Мабуть, знову панове шляхтичі зволили розважатися, га?

Нараз його очі розширилися від здивування, проте Санько встиг навіяти йому, що він і є Гаврило, і кухар знову звично примружив зіниці.

— Нумо, Гавре, скидай швидше та біжи знову, — сказав він, витираючи змокрілого лоба. — Бо скуштуємо по канчуку за затримку. Вашмосці, бач, хочуть їсти в один і той самий час…

І він, як подумки й звелів йому Санько, сердито повів очима у бік жовнірів. Цього було досить, щоб Санько встиг висипати з торбинки в казан грибне кришиво. За мить він уже знову біг до діброви…

Гаврило усе ще солодко посопував під кущем. Санько подумки звелів йому знову одягтися. Хлопець розплющив очі, потягся, потім здивовано озирнувся і… швиденько заходився збирати хмиз. Незабаром його зігнута постать уже тупцяла до табору.

Все, сказав собі Санько. Тепер лишається тільки чекати. Швидше б Грицик привів потрібних людей.

І Грицик не забарився. Не встигла доваритися страва в жовнірському казані, як позаду почувся шурхіт. Санько озирнувся і вдоволено кивнув головою. Потрібних людей було десятеро, і всі як один — татарчуки на чолі з Хасаном.

— Ну, є щось новеньке? — видихнув Грицик, лягаючи поруч.

— Зараз побачимо, — відказав Санько.

Пан Заремба розкошував у солодких мріях. Мовби сам польський король з великим князем литовським приїхали до нього і вражено