Читати книгу - "Шлях Срібного Яструба"

Хлопець хотів щось сказати, але брат застережливо підняв руку і кивнув на Щит Таргітая.

Атей сунув лук у горит і піднявся сходами на поміст. Сагір залишився внизу, пильно озираючись навкруги.

Хлопець не міг повірити, що знову бачить Щит Таргітая і що через мить знову отримає його. Напруга останніх годин зникла, і Атей ледь стримував радісну посмішку.

Атей лише на мить відірвав зачарований погляд від Щита і з вдячністю глянув на оберіг.

Але оберіг не світився. Атей підвів очі до неба — повний місяць зловісно висів прямо над колоною. Відчуття тривоги знов охопило душу хлопця. Він схопив Щит Таргітая, намагаючись знайти у ньому силу й порятунок, але щойно його пальці торкнулися холодної поверхні, як яскраве червоне світло миттєво засліпило очі.

Голова Атея запаморочилася, і він, засліплений пронизливим сліпучим сяйвом, відсахнувся від Щита Таргітая.

Глава 7. Рука Темряви

Атей отямився і, нарешті, зір повернувся до нього, хоча в очах все ще блимали червоні плями. Але тільки він зміг побачити все, що діється навколо, йому здалося, що він опинився в якомусь моторошному маренні.

Весь майдан навколо був запруджений вершниками на чорних конях. В руках вершників зловісно блищала зброя. На руїнах чорніли зігнуті химерні постаті. По небу стрімко носилися кажани, креслячи моторошні знаки. Біля помосту стояв на колінах Сагір, його зброя лежала поруч. В його спину й груди впиралися довгі списи, які тримали декілька воїнів, обличчя яких були закриті чорними капшуками.

Навпроти хлопця стояв чоловік із довгою чорною бородою, пасма якої безладно спадали на широкі груди. Обличчя чоловіка було спотворене великими чорними плямами, немов би кипляча смола навіки в’їлася у його шкіру, вкривши його потворними шрамами. Чоловік був одягнутий у широкі шкіряні штани, які зазвичай носили скіфи, і довгий плащ зі шкір степових вовків. На голові у нього був високий шолом, зроблений з якогось чорного металу. Навколо обідця шолому були прикріплені білі пластини з кістки. На пластинах були виритувані якісь знаки. На широких грудях чоловіка висів довгий шкіряний шнур з нанизаними на ньому навдивовижу маленькими людськими черепами й сухою людською рукою.

«Інерей Гістас!» — майнула думка в голові Атея. Він відчув, що сили покидають його.

— Невже ви сподівалися забрати у мене Щит Таргітая? — скривив рот у кривій посмішці чаклун Гістас, — втім, добре, що ви прийшли сюди, — кров синів коваля Аріанта остаточно закріпить мою владу над магією Щита.

Голос Гістаса був глухий і, здавалося, линув з якогось підземелля. Його голос паралізував і вселяв у душу жах.

Гістас підвів голову, і в його великих чорних очах відбився повний місяць.

— Сьогодні буде великий день, і моє Військо Мерців вирушить на завоювання Степу! — прошипів Гістас і тицьнув сухою чорною рукою у груди Атея. Від цього доторку хлопець відчув, що не зможе поворухнутися. Все поплило перед його очима. Крізь морок він побачив, що у руках Гістаса з’явився довгий меч із зігнутим широким лезом. На лезі темніли багрові плями.

Гістас простер руки до чорного неба. Рука Темряви в його долоні, здавалося, ожила, готуючись схопити чорну хмару у жменю.

— Заклинаю вас, сили Темряви! Прийміть мій подарунок вам! — загорлав Гістас. Він знову простягнув суху руку до Атея і заніс меч, готуючись до смертельного удару.

— Ні! — захрипів Сагір, але охоронець, що стояв позаду, вдарив його руків’ям меча і, схопивши за голову, відігнув її назад, готуючись нанести удар по горлянці.

Атей, стиснувши зуби, вперто дивився у затягнуті мертвою пеленою очі Гістаса. Десь у глибині цих очей палали несамовита лють і пекельний вогонь.

Запала тиша…

…Тиша розпалася на шматки, осіла на кам'яні плити, немов ранковий туман.

Розірвало її розмірене цокотіння кінських копит. Цокотіння наближалось…

Гістас застиг, повільно опустив меч і озирнувся в той бік, звідки наближались невидимі коні.

Через мить на майдан виїхало троє коней. На середньому сиділа Орія. Плечі її були напружені, відсторонений погляд порожніх очей, здавалося, не помічав нічого навкруги. Один з вершників повільно заніс спис, але Гістас підняв руку, і спис опустився.

— Вітаю тебе, Гістасе, — повільно промовила дівчина, — цієї ночі ти отримав перемогу.

Гістас скривив губи у посмішці, від якої Атей здригнувся:

— Ти так і не наважилася втекти від мене. Що ж, за це я нагороджу тебе вічним життям у світі Темряви. Але спочатку я відправлю туди цих комах.

За цими словами Гістас знову підняв Руку Темряви…

— Ти отримав велику перемогу, — знову повторили Орія, — але тобі не вистачає ще одного.

Її тихий голос дзвінко лунав посеред майдану.

Гістас обернувся до неї, в його очах спалахнули лють і здивування. Але не встиг він щось промовити, як Орія, ставши на стремена, блискавичним рухом метнула щось у чаклуна.

Лезо кинджалу просвистіло у повітрі і, прохромивши наскрізь Руку Темряви, встромилось у груди Гістасу.

Пронизливе ревіння вихопилося з горлянки чаклуна. Луна підхопила його й рознесла над усім Містом Мерців. Гістас схопився за кинджал, намагаючись видерти його зі своїх грудей, але з криком випустив руків’я — лезо кинджалу димилося. З рани бризнула довга цівка чорної крови, чаклун впав на коліна й завив, тягнучи розчепірені пальці в бік, де стояла Орія.

На майдані все закружляло у несамовитому вихорі. Перелякані коні закрутилися по колу, охоронці підхопили виття пораненого іренея Гістаса, і все Місто Мерців вибухнуло божевільним галасом.

Як тільки кинджал Орії вп’явся у груди чаклуна, Атей відчув, що сили знову повернулися до нього. Морок зник, і він ясно побачив все, що творилося навколо.

Орія гнала коней до помосту, в руках її був довгий сарматський меч, яким вона відбивалася від чорних воїнів, що намагалися проштрикнути її своїми списами.

Сагір перехопив руку охоронця, який стояв позаду, і перекинув його через себе. Перекотившись по землі, він підхопив свій меч, сагарісу і декількома блискавичними ударами вразив трьох охоронців, що стояли поруч.

Атей схопив Щит Таргітая і підскочив до краю кам’яного помосту. Знизу до нього тягнулися кістляві руки чорних воїнів. Атей схопив смолоскип і тицьнув їм у нападників. Він побачив, як з-поміж руїн вихоплювалися все нові й нові темні постаті. Сагір, вправно прокладаючи собі шлях, пробився до помосту й вскочив на нього. Меч і сагаріса в його руках, немов дві блискавки, разили нападників. Але чорних воїнів ставало все більше й більше. Атей з жахом помітив, що збиті ударами Сагіра воїни знов підіймаються на ноги, хоча їх рани здавалися смертельними. Чорне коло навколо