Читати книгу - "Duty free"

не потрібні дріж та пересохлі від бігу губи, натомість дарують здатність споглядання і тихі відкриття, наприклад, що футбольні майданчики, сховані за тополями та старими масивними темно-червоними цегляними парканами, серед скошених кульбаб, мають близнюків у протилежній частині міста. Розкидані в різних частинах, розділені численними островами і каналами, вони викликали відчуття déjà vu, і якби Елайджа прожив у Львові років сорок, а не заледве три, то міг би оцінити це déjà vu належно, адже здавалося, що це єдині місця, де трава пахне так, як вона пахла, коли авта на вулицях можна було рахувати на пальцях, а хлопці з м’ячем воліють стрижки за повоєнною модою. І завжди є прихисток під темно-червоним цегляним парканом із рештками черепиці на вершечках, височезні тополі струшують п’ятиповерховими кронами, як американські дівчата cheerleaders, обіцяючи усі перемоги світу, особливо у передвечірньому сонці, десь глибоко в свідомості ниє невиконана домашня з геометрії й наближення іспитів, але підліткова мудрість підказує не зупинятися: це чудовий день.

Прокидаючись, покидаючи білу фортецю, Елайджа подумав, що єдиним більш-менш раціональним зв’язком між ними могли би бути шотландські предки з маминого боку. З маминого боку були шотландці й голандці, з татового — українці. Хтось із далекої маминої рідні міг теліпатися аж до самого Єрусалиму.

Із цією заспокійливою теорією про ґенетичну, а чи кармічну пам’ять, трохи розчарований банальною розв’язкою, Елайджа сходив зі своїх голандських і шотландських висот і в’язнув у присмерках ранку.

[1999, вересень]

Елайджа взяв відпустку і поїхав із Вандою на гастролі. На превеликий його відчай, під час гастролей їй довелося мешкати в одній кімнаті з менеджеркою, хвацькою жіночкою середнього віку з темним минулим і сумнівним майбутнім. Лише одного разу йому вдалося спати з Вандою: через якийсь збій у графіку вони мусили їхати вночі, в автобусі вона дозволила йому сісти біля себе і швидко заснула у нього на плечі.

До тієї ночі вони взагалі ніколи не спали разом. Якщо не рахувати його кількахвилинних проваль після сексу, по-справжньому щасливо заснути, притискаючи її до себе, Елайджі не вдавалося ніколи. Вона завжди кудись бігла, її завжди хтось чекав, у неї завжди була купа справ.

Поки в автобусі не вимкнули тьмяне світло, він дивився на її відображення у шибі, відчував її дихання, не наважуючись навіть торкнутися її руки. Вони летіли через ніч, за вікном автобуса спала якась Польща, на перехрестях блимали жовтим світлофори, мостами пливли фари і габаритні вогні дальнобійників, Елайджа перестрибував від заграви до заграви, від міста до міста. Він то провалювався у сон, то прокидався від щастя — аж до світанку.

Після повернення щось зламалося назавжди. Невдовзі її група почала писати новий альбом, вона засиджувалася в студії до півночі, він дзвонив на її мобільний, коли вона вже їхала в таксі додому — виснажена, без сил, без бажань. Елайджу почав гнітити їхній зв’язок. Коли він бачив, як її огортає сіра тужлива хмара, то відчував радше відразу, ніж співчуття.

Все стало ще гірше, коли її звільнили з радіо. Насправді вона й раніше дозволяла собі в’їдливі фрази на адресу всієї, як тут казали, владної вертикалі загалом та окремих її представників осібно. Просто цього разу не пощастило: навіть не керівник — дружина керівника обласного передвиборчого штабу чинного президента зателефонувала додому головному редактору й закотила істерику. Жоден із колеґ по радіо її не підтримав, дехто засуджував, що підставила усіх.

Елайджа намагався допомагати грошима. Природно, що Ванда тепер уникала їхніх зустрічей, аби не переживати знову й знову цей ганебний момент.

Формально її відсторонили. На ділі це означало, що на ближчі кілька місяців без засобів до існування залишалися вона, дитина та чоловік, який віднедавна намагався торгувати паленими дисками у кіоску, але істотних заробітків це не приносило нікому, крім ментів, які кришували ту дільницю. Знайомі на інших радіостанціях у місті (скільки їх там було — дві з половиною?) дали зрозуміти, що у цей непевний час людину, яка працює у прямому ефірі, цінують насамперед за лояльність та передбачуваність, адже нічия жопа не є добре захищена, власників та керівників «ефемок» також, а по пальцях дають і не таким зіркам.

Добрі люди допомогли їй влаштуватися ріелтером. У принципі, на таку роботу з вулиці не брали: клієнтів з грошима у місті небагато, квартир, які би задовольняли їхні вимоги теж, справи з власністю і паперами дуже часто вимагали певної делікатності, загалом, це було вузьке коло, в якому чужих не любили. «Чужих» у широкому сенсі цього слова: як і 20, і 30, і 50 років тому доступ до власності на добрі помешкання у ближньому центрі — а клієнтів цікавили саме Добрі Помешкання у Ближньому Центрі, у панельних коробках хай живуть лузери — мав специфічний суспільний прошарок, який у сім’ї та найближчому середовищі Ванди називали, передражнюючи їхню радянську самоназву, «визволителями». Слово «визволителі», або російською освободители, вимовлялося у кращому разі іронічно, у гіршому — вороже. Вони були всюди, проте обидва табори — їхній та той, до якого належала родина Ванди, — трималися на певній дистанції, а в часи Вандиного дитинства зберігали баланс символічної влади над містом. «Визволителі» називали протилежний табір местными (нейтрально) або рагулями (вороже) і навіть у третьому поколінні повоєнних прибульців несли на собі «тягар білої людини», місіонерів цивілізації серед наївних та грубуватих тубільців.

Уже в підлітковому віці Ванда помітила, що взаємні уявлення местных та «визволителів» були сповнені суперечностей: у родинних переказах та міських леґендах вони поставали як варвари, дикуни, що вселялися у найкращі помешкання — поляків, котрі вчасно встигли втекти з міста, знищених під час війни євреїв, депортованих та вбитих українців, — або навіть убивали й депортували задля того, аби вселитися у ті помешкання, проте не могли дати собі ради з найелементарнішими деталями побуту. У цих переказах дружини радянських офіцерів ходили до Опери у нічних сорочках, які наївно вважали вечірніми сукнями, уживали нічні горщики як кухонний посуд та не вміли користуватися біде. Їхні чоловіки, радянські солдати й офіцери, тим часом пізнавали п’яну радість нищення, розстрілюючи автоматними чергами мармур та вітражі. Парадоксально, самі «визволителі» ці міфи не дуже й оскаржували, а деякі навіть переповідали самі й доповнювали деталями з власного досвіду: один із університетських колеґ Вандиного тата розповідав, що вперше побачив унітаз саме у Львові, коли маленьким хлопцем переїхав з мамою та батьком-офіцером аж із Тамбова. Загалом, вони втілювали те, що викликало у Ванди кипучу, до нудоти темну відразу в довколишньому світі: комсомол, стінгазети, військову