Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Він намалював лише обличчя; воно було схоже на її обличчя, проте, якби коли-небудь вона побачила цю картину, не знаючи, хто був моделлю, вона сказала б, що це хтось набагато сильніший за неї, наповнений «світлом», якого вона не могла побачити, коли дивилася на себе в дзеркало.

— Мене звати Ральф Гарт. Якщо бажаєте, я куплю вам іще один коктейль.

— Ні, дякую.

На перший погляд, їхня зустріч тепер звертала на добре знайому стежку: чоловік намагався звабити жінку.

— Будь ласка, дві ганусівки, — сказав він, не звернувши увагу на відмову Марії.

Що вона має намір тепер робити? Читати невимовно занудну книжку про управління фазендами? Прогулятися, як уже робила сотні разів, берегом озера? Тож чи не цікавіше буде поговорити з кимось, хто побачив у ній світло, про яке вона й гадки не мала, саме в той день, що його вона позначила в календарі як початок завершального етапу її «експерименту»?

— Де ви працюєте?

Це було запитання, якого їй би не хотілося чути, запитання, яке примушувало її сахатися мало не від кожного, хто до неї підходив (що у Швейцарії траплялося рідко, з огляду на стриману вдачу її жителів). Як їй найліпше відповісти на нього?

— Я працюю в кабаре.

От і гаразд. Вона мала таке відчуття, ніби з пліч у неї звалився величезний тягар, — і вона була дуже задоволена з себе; наука, яку вона здобула, відтоді як стала жити у Швейцарії, таки пішла їй на користь, і тепер вона спроможна запитувати (Хто такі курди? Що таке «Дорога на Сантьяго»?) та відповідати («Я працюю в кабаре»), не переймаючись тим, що подумає її співрозмовник.

— Мені здається, я вже вас бачив.

Марія відчула, що йому хочеться піти далі, й тішилася своєю маленькою перемогою; художник, який лише кілька хвилин тому віддавав їй накази, здаючись абсолютно впевненим у тому, чого йому треба, тепер обернувся на такого ж чоловіка, як і всі інші, невпевненого в собі перед незнайомою жінкою.

— А що це за книжки?

Вона показала. Управління фазендами. Її співрозмовник, здавалося, ще більше втратив упевненість у собі.

— Ви працюєте в галузі сексу?

Він поставив ризиковане запитання. Невже вона була вдягнена, як повія? Вона окинула себе поглядом. Це ставало досить цікавою грою, вона абсолютно не мала чого втрачати.

— Чому чоловіки думають лиш про це?

Він поклав книжки назад у її сумочку.

— Секс і управління фазендами. Важко вигадати щось занудніше від того й того.

Що, що? Вона мала таке відчуття, ніби їй кинуто виклик. Як можна говорити так погано про її професію? Власне, він ще не знав, ким вона працює, лише ризикнув висловити своє припущення, але вона не могла залишити його репліку без відповіді.

— А от мені, навпаки, здається, що нема нічого зануднішого, ніж живопис. Щось нерухоме, рух, який урвали на самій його середині, фотографія, що ніколи не є точною копією оригіналу. Мертве мистецтво, яким більше ніхто не цікавиться, крім хіба самих художників, людей, що вважають себе людьми важливими, культурними, але хіба вони не відстали далеко від сучасного світу? Хтось колись чув про Хуана Міро? І я ніколи б не почула, якби про нього не згадав один араб, що запросив мене до ресторану, проте це абсолютно нічого не змінило в моєму житті.

Вона так і не довідалася, чи не зайшла у своїй критиці живопису надто далеко, бо в цю мить принесли випивку, й розмова урвалася. Якийсь час обоє мовчали. Марія подумала, що їй уже час піти, й, мабуть, Ральф Гарт подумав те саме. Але перед ними ще стояли повні келихи отого жахливого трунку, й це був привід для того, щоб залишатися разом.

— А нащо вам книжка про фазенди?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я був на вулиці Берна. Після того як ви мені сказали, де працюєте, я пригадав, що вже раніше вас бачив — у тому дорогому кабаре. Проте, коли я вас малював, я про це не міг навіть подумати: «світло», яке променилося з вас, було надто сильним.

Марія відчула, як земля вислизає з-під її ніг. Уперше їй стало соромно за те, що вона робить, хоча для цього не було найменших підстав, вона працювала, щоб утримувати себе та свою родину. Це йому мало б бути соромно за те, що він ходив на вулицю Берна; за ці кілька хвилин усі чари її сьогоднішньої пригоди розвіялися.

— Послухайте, пане Гарт, хоча я й бразилійка, проте вже дев’ять місяців живу у Швейцарії. І я знаю, що швейцарці люди стримані, бо вони живуть у дуже маленькій країні, де майже всі одне одного знають, як ми в цьому щойно переконалися, а це вельми поважна причина для того, щоб ніхто не розпитував когось іншого, як той живе. Ваші слова були недоречними й дуже неделікатними, але якщо вашою метою було принизити мене, щоб почути себе розкутіше, то ви, ласкавий пане, лише згаяли час. Дякую вам за ганусівку, яка має просто жахливий смак, але яку я хочу випити до дна. А потім хочу закурити сигарету. А потім я встану й піду звідси геть. Але ви, пане, можете піти вже зараз, бо негоже для славетного художника сидіти за одним столом із повією. Бо я, щоб ви знали, справді повія. Повія з голови до ніг і з ніг до голови, хоча ніякої провини я за собою не бачу. Я навіть наділена деякими чеснотами — скажімо, не хочу обманювати ані себе, ані вас, ласкавий пане. Бо пан просто не вартий моїх зусиль, не вартий того, щоб я йому брехала. А цікаво, як би повівся знаменитий хімік, що сидить у протилежному кінці ресторану, коли б довідався, хто я така?

Вона почала підвищувати голос:

— Я — повія! І хочете, я вам іще дещо скажу? Ця професія принесла мені свободу, я тепер твердо знаю, що поїду геть із цієї проклятої країни рівно через дев’яносто днів, поїду з грішми, набагато освіченішою, ніж була, спроможною вибрати собі добре вино, з повною сумкою фотографій, які я знімала на снігу, й добре знаючи, чого варті чоловіки!

Офіціантка за прилавком слухала її з переляканим виглядом. Хімік, здавалося, не звертав на все це жодної уваги. Але, можливо, алкоголь, можливо, передчуття того, що незабаром вона знову стане жінкою з глухої бразильської провінції, можливо, велика радість на думку про те, що вона спроможна