Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

«Власне, хто винен у моєму депресивному зриві, через який я просидів у глухих преріях кілька місяців? — міркував Артем. — Тільки я сам».

Смерть Чарльза була лише приводом. Артем уже до того почав відчувати дику відразу до всього того, чого так несамовито добивався: грошей, статусу, своєї «кульності»[58] і «болдності».[59] Чарльз розбився на своєму маленькому літачку, яким керував сам. Усе було протрактовано як нещасний випадок. І Артему було б набагато легше сприйняти його смерть саме так. Але він знав про неї більше за інших, бо напередодні отримав від Чарльза електронне повідомлення. Чому Чарльз написав йому? І тільки йому? Невже він вважав його близькою людиною? Настільки близькою, щоб довіритися йому перед смертю? А може, це було застереження? Мовляв, на тебе це також чекає? Чарльз написав, що смертельно хворий. Тільки не на фізичну хворобу. Фізично він абсолютно здоровий. Це хвороба, на яку хворіють багаті інтелектуали. Не просто багаті і не просто інтелектуали, а саме багаті інтелектуали. Часом цей стан діагностують як біполярну депресію. Але це не так. На біполярну депресію хворіють усі, незалежно від інтелектуальних здібностей і соціального статусу. А Чарльз має на увазі професійну хворобу певної категорії людей. Хворобу без спеціальної назви. Це душевна пустка. Душевна прірва. Ти маєш усе. І ти всього цього досяг сам. Лише зусиллями своєї сірої речовини. Ти створив фортецю матеріального добробуту. І ти вже без цього не можеш жити. І водночас усвідомлюєш, що це заважає твоїй особистості реалізуватися. Ти не для того прийшов у світ, щоб вилізти на верхівку соціальної драбини і насолоджуватися своїм статусом: «Ай да Пушкин, ай да сукин сын!» Тобі не для того був даний високий інтелект, щоб ти мізинцем лівої ноги досягнув успіху лише для себе. Ти був народжений, щоб змінити світ. І знаєш, що зумів би це зробити. Для цього були всі передумови. Але ти цього не зробив. І вже не можеш. Бо тобі лінь. Бо ти розтратив свої сили на неістотне. Ти все ще відчуваєш в собі грандіозні інтелектуальні потенції, помножені на життєвий досвід, але не маєш стимулу їх реалізовувати. Натомість ти займаєшся чимось другорядним, «затикаєш діри», «робиш хвилі», «блазнюєш», живеш серед непотрібних речей, розмов, контактів, займаєшся переливанням із пустого в порожнє, одне слово, поводишся так, як хоче від тебе суспільство, обивательське за своєю суттю. Але ти знаєш: все це не те. Не те. Не те. І от настає та критична точка, коли твоя прірва в грудях розширюється до неможливості, стає неспівмірною з життям…

Артем, отримавши цього листа, негайно набрав лондонський номер Чарльза і сказав, що вилітає. Але той віджартувався із властивим йому британським гумором і відповів: «Не треба. Я в порядку».

Звістка про смерть Чарльза приголомшила Артема. Прибила його. Той лист був попередженням. «Слухай, — немовби писав Чарльз, — з тобою буде те саме. Роби щось, поки можеш. Бачиш, мені вже пізно…»

Артем зрозумів, що Чарльз мав рацію. Віднедавна у нього в грудях почало щось діятися. Він ще не відчував болю. Він відчував там холод. Реальний холод у маленькій порожнині, що утворилася в грудній клітині. Тепер він розумів, що то й була та діра, яку мав на увазі Чарльз. То була прірва. Поки що зовсім маленька. Прірва-дитинка. Але він знав точно: діти ростуть… Логіка.

З цим треба було щось робити. Терміново. І він прийняв рішення розчинитися в просторі й часі. І зробив це. Він утік в «нікуди», в nowhere.

Йому треба було кілька місяців, щоб повернутися до нормального стану. Вібрація двигуна трактора пробудила його з депресії. Він повернувся до життя, але не попереднього. Він повернувся додому…

Архангел зупинилася.

Артем і ВПП підійшли до неї і розгледіли на білому гелевому фоні лише білий, схожий на прогулянковий, трамвайчик із незаскленими вікнами.

Архангел показала рукою: заходьте! Артем і Пролетарський Письменник зайшли, сіли поряд.

Трамвайчик нечутно рушив.

Вони відразу навіть і не зрозуміли, що діється. Адже на землі око визначає рух лише на тлі інших предметів, які лишаються у відносному спокої. А тут не було того тла. І роботи двигуна чи чогось такого подібного було не чути. Артем весь час підсвідомо напружував очі, намагаючись зором пробити білу гелеву речовину без явних ознак простору. Це йому щось нагадувало. Що саме?

Несподівано його осяйнув спогад. Він згадав цитату з роману Пролетарського Письменника і відразу ж повернувся до нього:

— Пам’ятаєте, як у вас: «Ты думаешь, как образовался глаз? Первый глаз? Ползало какое-то слепое существо, червь, что ли, — как же оно прозрело, а? Наверное — от боли. Тыкалось передним концом, башкой, в разные препятствия, испытывало боль ударов, и на месте их образовалось зрительное чувствилище, а?»

ВПП з цікавістю подивився на Артема, але нічого не відповів. Здавалося, він не пам’ятає своїх романів, але йому соромно зізнатися в цьому. Натомість Артем екзальтовано продовжував:

— Мені хочеться зараз зробити те саме: тикатися оком об цю білу масу, поки не прозрію.

— Не намагайтеся бути дарвінішкою, юначе, — охолодив його запал Пролетарський Письменник.

— А ви хіба не дарвініст? Як марксист ви мали б поділяти ідеї Дарвіна.

— Я маю до Дарвіна упередження, — сказав ВПП. — У ньому є щось від «попівщини», не знаю що.

Він хотів був ще щось додати, проте запнувся.

— Дарвінізм — це лише «обнауковлена» форма християнства, — втрутилася в розмову Архангел. — Дарвін був глибоко віруючою людиною. Його теорія цілком може бути трактована як деталізація християнського дискурсу, «розшифровка» з незначними корекціями ступінчастого, поденного процесу творення Богом різних явищ природи. І це цілком вкладається в християнську логіку: Біблія — текст метафоричний, вона розрахована на людей різного рівня освіченості. Кожен, казали богослови, трактує Святе письмо в міру свого інтелекту. І вони мали рацію. Тож Дарвін аж ніяк не втрутився в головний дискурс християнського творення. І розумні церковники це усвідомлювали. Потрібен був лише час, щоб старе консервативне покоління богословів відійшло і народилося нове, яке б дивилося на ці речі по-новому. Власне, так і сталося — еволюційно. Так що Дарвін насправді дуже зручний для християнства. А ключове питання творення — це питання ПОЧАТКУ, в яке він не втручався.

— Логічно, — сказав ВПП. — Я завжди інтуїтивно відчував неприязнь до Дарвіна. Невже він мав рацію?

— Багато в чому так. Не він, так хтось інший зробив би його відкриття. Проте його головна помилка — вважати еволюцію абсолютною закономірністю, вирішенням усіх проблем. А насправді поступ відбувається не лише еволюційно, а