Читати книгу - "Богдан Хмельницький"

посли – старшини С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря. Гетьман домагався збереження республіканської форми державного устрою козацької України, яка на час Переяславської ради була фактично самостійною державою зі своїм спеціальним устроєм. Так, за Військом Запорозьким мало залишитися право вільного вибору гетьмана, до чого російський уряд не повинен був утручатися. Б. Хмельницький домагався, щоб після смерті гетьмана «Войско Запорожское само меж себя гетмана обирали, а его царскому величеству извещали».

Незмінними мали зберегтися адміністративно-судова система та соціальна структура українського суспільства. Першорядної ваги надавав гетьман збереженню повноважень козацьких військових судів; мали продовжувати функціонувати земські та міські суди з участю тих урядників, яких обере собі місцева шляхта, «как и перед тем». Також у містах, зазначав гетьман, урядники мали бути з українців.

Посли отримали повноваження домагатися, щоб російський уряд не призначав в Україну воєвод. Навіть для збору податків заборонялося приїздити воєводам.

Хмельницький домагався від царя збереження великих повноважень за гетьманською владою. Привертає увагу така деталь: вибори нового гетьмана могли відбутися лише після смерті його попередника. Таким чином він хотів, по-перше, забезпечити пожиттєве володіння гетьманською булавою особам, обраним на посаду правителів козацької України (можливо, навіть установлення спадкоємного гетьманату), а по-друге, не допустити спроб можливого втручання російського уряду з метою усувати з цієї посади небажаних для себе осіб руками відповідно настроєних козацьких мас. Просив «на булаву гетманскую», для різних витрат і потреб, передати Чигиринське староство. Під його керівництвом мало перебувати 60-тисячне реєстрове козацьке військо. В руках гетьмана передбачалося залишити вирішення всіх як внутрішніх, так і зовнішніх проблем Української держави.

Як уже йшлося, гетьман намагався зберегти в козацькій Україні існуючі права українського населення. Найпершою його турботою було узаконення привілейованого становища козацтва та шляхти, яка служила Війську Запорозькому. Тому він переконливо просив царя зберегти споконвічні права та вольності «наши войсковые». І щоб «имених казатцких земель нихто не отбирал… Вдовы козатцкие и дети их, чтоб в такой же вольности жили, как отцы их». Уважав, що за службу як старшині, так і козакам належить одержувати платню: гетьману – Чигиринське староство; військовому писарю – 1 тис. злотих і млин; осавулам військовим – по 400 злотих і млин; обозному – 400 злотих; суддям військовим – по 300 злотих і млин і т. д.

Першорядну увагу Хмельницький приділяв розробці основних принципів правового статусу України в складі Росії. Гетьман чітко й однозначно заявив російському уряду, що проведення соціально-економічної політики на українських землях – прерогатива гетьманського уряду. Так, висунувши вимогу, щоб привілеї царські були написані на хартіях «с печатьми выслыми, один на вольности казатцкие, а другой на шляхетцкие пожаловал».

Не забув Б. Хмельницький і про інтереси православного духовенства: ставив вимогу підтвердити йому всі права, «наданне из веков от княжат и королей». В усній формі посли мали клопотатися про справи митрополита.

Не виключаємо, що посли отримали настанову остерігатися можливих заходів царського уряду, спрямованих на погіршення становища селянських мас.

Зі свого боку, гетьман брав зобов'язання перед царем виплачувати в державну казну Московії відповідну суму грошей.

Отже, аналіз вимог Війська Запорозького, висловлених Богданом Хмельницьким у формі «Прохання» до царя, дає підстави стверджувати, що він домагався збереження за Українською козацькою республікою в складі Росії прав фактично незалежної держави зі своїми урядом, політично-правовою системою, соціальною структурою суспільства, армією, адміністративним поділом тощо.

Відповідь московського царя на гетьманські вимоги зафіксовано головним чином у двох документах: відомих «Статтях Богдана Хмельницького» від 21 березня, затверджених царем і боярською думою, та Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьманові й Війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей від 27 березня. Їх зіставлення свідчить, що, за невеликим винятком, прохання гетьмана російським урядом були задоволені: збереження прав і вольностей Війська Запорозького, традиційні принципи обрання гетьмана й прерогативи його влади, чисельність реєстрових козаків, розміри платні їм і старшині, права та привілеї шляхті й православному духовенству, міське самоуправління тощо. Певні обмеження стосувалися лише зовнішньополітичної діяльності: уряд дозволив «послов о добрых делах принимать и отпускать» з наступним повідомленням у Москву про хід і зміст переговорів, але наказав затримувати тих послів, які прибули б «царскому величеству с противным делом», і не відпускати їx назад без царського розпорядження. Водночас заборонялося «без указу царского величества» підтримувати дипломатичні зносини («ссылатца») з урядами Речі Посполитої та Порти. Крім цього цар виявив ініціативу направити в Україну своїх дворян для з'ясування розмірів доходів і визначення сум, які належало виплачувати в казну. З них мала нараховуватися й платня козакам та старшині.

Рішення Переяславської ради 1654 р. в історичній долі українського народу відіграло непересічне значення. Тогочасне співвідношення політичних сил у Східній та Південно-Східній Європі склалося для молодої козацької держави вкрай несприятливо. Уряди Османської імперії, Кримського ханства та Речі Посполитої не визнавали її права на самостійне існування. Власних сил для захисту незалежності молодій державі явно не вистачало. Хмельницький і його соратники, враховуючи настрої народних мас, пішли на угоду з російським урядом, зберігши при цьому основні політичні та соціально-економічні завоювання козацької республіки. Ось чому цей крок, зроблений українським урядом за обставин, що склалися на 1654 р., в цілому, на наш погляд, був політично виправданим, бо, по-перше, згідно з укладеним договором удалося майже повністю зберегти самостійність щойно створеної національної держави, по-друге, внаслідок узятого Росією зобов'язання (у формі підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького) не втручатися у внутрішні справи козацької України та спільної з Росією православної віри українське населення позбавлялося релігійного гноблення, й, нарешті, по-третє, входження України до складу Росії давало Хмельницькому єдину можливість довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й таким чином завершити об'єднання всіх етнічно українських земель під своєю булавою.

Гетьман, окрилений надіями після Переяславської ради січня 1654 року, з новою енергією береться захищати українські землі від можливого наступу Речі Посполитої, готується завдати їй спільно з московськими військами вирішального удару.

Українська козацька держава ввійшла до складу Московії на правах широкої автономії. Між обома сторонами спершу в Переяславі, а пізніше в Москві відбулися переговори, внаслідок яких цар затвердив так звані «Березневі статті» 1654 р., у яких визнавалося існування самостійної козацької держави – Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Брацлавське і Чернігівське, а також частина Волинського воєводства) і мала республіканську форму правління.

Гетьманщина була багатостановим соціальним організмом. Основну масу населення Гетьманщини складало вільне селянство. Силою зброї воно відвоювало особисту свободу і в перші повоєнні роки навіть вільно розпоряджалося землею. Проте всі заходи гетьманської адміністрації, як правило, були підпорядковані інтересам козацтва – привілейованого стану. Воно одержало