Читати книгу - "Улюблена пісня космополіта"

Я замислився, пригадуючи.

— Я, Ірина…

— А це хто?

— Офіціантка… Потім ще підійшли хлопці, але песик на той час уже втік.

— А ця Ірина бачила його?!

— Не думаю, — я захитав головою.

До столика підійшла вже знайома мені літня жінка, поставила переді мною горнятко кави, цукорницю і маленький, здається, срібний глечик із вершками. З кишені твердого фартуха, одягнутого поверх світлого комбінезона, стирчали ручки великих садових ножиць.

— Софіє, не йди поки! — попросила її Адель. — Цей чоловік бачив Есмеральду…

— Пройшло вже чотири дні, — дівчина дивилася на мене, і в її очах блищали сльози. — Я навіть не знаю, чи живий він?! Це так важко — втратити найближчу істоту…

Запала тиша, і в цій тиші раптом схлипнула Софія.

Я ковтнув кави і, ставлячи горнятко на блюдце, мало не кинув її.

— Це я винна, — зашепотіла Софія. — Я залишила хвіртку відчиненою… тільки на хвилинку… і от…

— Найближча істота, — повторив я подумки слова Адель. — Значить, той, чию спину я бачив зі стежки, — не найближча істота! Значить, він хтось ще, хтось менш близький Аделі, ніж руда Есмеральда.

— Я вже двічі обійшла все місто, — знову заговорила Адель. — Я оглянула всі подвір’я та завулки… У місті ж майже немає собак…

— А ви ходили в ботанічний сад?! — несподівано запитав я і ледве стримав себе, аби не змалювати красу цього місця й не запропонувати себе в супутники.

— А де це?! — в очах дівчини сяйнув подив.

— Як, ви справді не знаєте?! — здивувався я. — Треба йти заміською алеєю в бік вілли генерала Казмо…

Адель кивнула. Невже вона знає, де розташована вілла генерала?

— А далі? — запитала вона.

— Аж до кінця цієї алеї, а там алея впирається в ботанічний сад…

— Дивно, — промовила Адель. — Я ніколи не чула про цей сад… Треба буде обов’язково піти туди, може, бідна Есмеральда заблукала там…

Софія знову схлипнула.

Я допив каву.

Цю її песика я більше нічого не знав, а інші теми її, здавалося, не цікавили. Звичайно, зараз я розумів, що для неї означала Есмеральда, але те, що мене покликали сюди тільки як людину, котра бачила цього песика, не могло не засмутити.

— Ну ось, — я заговорив з передпрощальною інтонацією. — Мабуть, більше мені нічого розповісти…

— Може, вип’єте ще кави?! — запитала вона.

Напевно, цілу хвилину я боровся між «так» і «ні» і все-таки сказав «ні».

— Дякую, — вимовив я якомога доброзичливішим тоном. — Але в мене є ще плани на сьогодні… Треба йти.

— Я проводжу вас, — Адель підвелася, і ми разом пройшли в дім, спустилися гвинтовими сходами і зупинилися тільки біля хвіртки.

— Якщо я побачу його чи що-небудь дізнаюся, обов’язково повідомлю вам, — пообіцяв я.

— Дякую, — кивнула Адель і подала мені руку.

Вона подала руку зависоко для потиску, і я доторкнувся до неї губами.

Сподівався почути хоча б ще пару підбадьорливих слів, усе ще тримаючи її руку в своїй. Та Адель мовчала, і я, відпустивши руку, попрощався й пішов униз по авеню Цісаря.

Звісно, всі мої думки і почуття були так переплутані, як може бути переплутана не змотана в клубок шерстяна нитка. Прихильність Аделі до свого песика хоч і здавалася мені трохи дивною, та водночас не могла не викликати поваги. І знову ж ця прихильність змушувала замислитися про ставлення Аделі до людей і, звичайно, про того чоловіка, котрий сидів спиною до міста на її терасі. Хто він? Звідки? Вона поводилася так, ніби була єдиновладною власницею особняка. Можливо, що це був родич, який гостював у неї? Брат? Дядько? Навіть не знаю, чи так уже було важливо для мене дізнатися що-небудь про нього?! Та гадаю, він не був дуже близьким їй чоловіком, інакше б вона хоча б раз, але згадала його.

Місто на той час уже добряче прогрілося, і перебувати на сонці було доволі важко. Хотілося в тінь, та як на зло уздовж авеню Цісаря росли тільки кипариси, а що сонце зависнуло о цій полудневій порі саме над містом, то, природно, ніякої тіні вони дати не могли. Єдине, що я міг зробити, — це йти швидше.

Шлунок, у штики сприйнявши ранкову вівсянку, потребував повноцінного обіду, і я вирішив, не заходячи в готель, відразу піти в кафе.

Усередині було прохолодно і порожньо. Я присів за кутовий столик подалі від вікон і насолоджувався відчутною в цьому місті вогкістю.

— Вибачте, — продзвенів за моєю спиною голос офіціантки. — Але обід у нас сьогодні несмачний…

Я оглянувся і, мабуть, вираз мого обличчя був настільки здивованим, що вона поспішила додати ще кілька слів:

— Машина не привезла продукти, і ми можемо вам запропонувати лише перлову кашу та чай…

— Яка машина?! — загальмовано запитав я.

— Ну котра двічі на день привозить продукти… — пролопотіла дівчинка в білому фартуху і в такій самій білосніжній шапочці-панамці. — Кажуть, це пов’язано з проголошенням незалежності…

У голосі її не було ані прикрих ноток, ані роздратування. Схоже, вона була не менше за мене ошелешена відсутністю машини.

— Ну добре, — голосом припертої до стінки людини промовив я. — Давайте те, що є.

— Хвилинку! — сказала вона.

Що можна сказати про перлову кашу, особливо, якщо вона зварена до стану дробинок, які легко перекочуються на язиці, але ніяк не лізуть у горлянку?.. Цей вид їжі також може бути зарахований до холодної, а, втім, навіть до гарячої зброї, бо кожна спроба з’їсти перлову кашу поєднана з боротьбою, з величезною тратою енергії, яку така їжа навряд чи компенсує. Обід нагадав мені ковтання пігулок, при цьому роль пігулок виконували крупинки, і майже кожну з них доводилося запивати ковтком до того часу вже остиглого чаю. Але офіціантка була добра й терпляча, і навіть слова не сказала, коли я попросив її принести четверту склянку. Може, вона навіть співчувала мені?!

До кафе зайшло ще кілька чоловік, та більшість із них відразу ж вийшли. Лише двоє залишилися позайматися цим харчовим мазохізмом.

По обіді я рушив на пошуки Вацлава й Айвена. Причина, з якої я їх шукав була, можливо, сміховинною, та все-таки я хотів їм повідомити про те, що машини з продуктами не прибули, і це значить, що мешканці вже вільного міста можуть залишитися голодними. Мені чомусь здавалося, що ніхто з хлопців, котрі збиралися зовсім недавно на мусульманському кладовищі, щоб обговорювати сьогоднішній день, не знає про це. Може, вони їдять у генерала, а від сьогодні — у президента Казмо, може, де-небудь ще…

Та що далі я йшов, тим менше залишалося в мене надії знайти їх. Вулиці були