Читати книгу - "Оленіада"

Політична студія вибухнула шаленими оплесками.

— Прошу шановних опонентів вийти до середини залу! — жестом запросив Родріго пана Кувалду і пана Цанюка і голосно вигукнув за лаштунки: — Мольберти — в студію!!!!

До зали внесли мольберти.

— У кого з вас, шановні пане Кувалда і пане Цанюк, наш таємничий герой вийде більш схожим і знайде своє втілення в людській подобі завдяки нашим пильним громадянам, котрі зараз дивляться нас, — виграє незворотну підписку про виїзд до будь-якої обраної вами для відпочинку країни! — хижо і мудро посміхнувся пан Родріго.

«Я пропав...» — зі щемом подумав Валентин Самсонович, закриваючи обличчя подушкою.

І в ту ж мить впевнився, що Бог все ж таки існує!

Адже Родріго несподівано засмикав у вусі свій навушник і махнув рукою, зупиняючи дійство:

— Шановні пані та панове! Ми змушені зупинити трансляцію! Режисер прямих ефірів просить нас перервати наше шоу на користь колег з розважального майданчика!

Він знову посмикав у вусі мікрофон і додав:

— Як мені повідомили, там відбувається щось більш варте вашої уваги.

Валентин Самсонович стягнув з голови подушку і шанобливо поклав на себе хресне знамення.

Тим часом на екрані виникла сцена музичного змагання.

На ній так само понуро стояв огрядний Пантелеймон.

У світлі софітів, мов дим, висіла неймовірна тиша. Але за секунду Василенко струсонув у повітрі руками, розминаючи пальці, штурхнув оленя в роздутий бік і урочисто підніс до морди свого утриманця пальці.

Пролунав перший акорд, утворений свистом, що виходив з нутрощів переляканої але слухняної тварини. За цим акордом голосно і дзвінко розлився в повітрі другий, третій...

Першою схаменулася прекрасна Олена.

Вона підвелася і урочисто приклала руку до серця.

За нею підвелися судді, так само тримаючись за серця.

Зал у захопленні охнув і як один підвівся з прикладеними до грудей руками.

Камера вихоплювала з юрми натхненні обличчя і тут же переводила своє зелене око на Василенка, котрий майстерно перебирав пальцями ніздрі Пантелеймона.

Над сценою, злітаючи аж до стелі, лунали чарівні звуки. державного гімну.

* * *

Жах і відчай охопили руду гарячу голову Валентина Самсоновича Ройтберга.

І прихилити її було ні до кого.

Проте, несподівано вирішив він, її, цю голову, можна перефарбувати! Принаймні хоча б одна з прикмет, за якою його рано чи пізно впізнають, буде подолана.

Але як це зробити?

Була б поруч ця підступна, ця зрадлива і зваблива, ця згадувана ледь не щодня проклятуща і все ще жадана перукарка Зоя...

Але Зоя давно вже зникла з його горизонту.

Довелося потелефонувати Емануель Убліє. Тобто дружині Людмилі Вікентіїівні.

— Чим ти фарбуєш волосся? — спитав Ройтберг, щойно слухавку зняли.

— На розмову з мадам Убліє ви маєте три хвилини! — зачув у відповідь незнайомий голос, котрий скоромовкою промовив наступне: — Будь ласка, назвіть себе. Вік. Стать. Рід заняття. Хоббі. Які з книжок мадам Убліє справили найбільше враження і чому. Мадам дасть вам відповідь після сигналу. Чекайте.

У слухавці залунала зваблива мелодія з «Нотр-Дам де Парі».

Ройтберг плюнув, вилаявся, прикриваючи слухавку рукою, але вирішив скоритися.

Чітко відповів на всі запитання. Навіть висловив пару досить заплутаних думок з приводу найновішого роману дружини, котрий мав назву «Код Іродіади».

І почав чекати.

Чекати довелося довго.

Після арії Квазімодо пішли перші акорди пісні П. Гренгуара...

Нарешті в слухавці пролунав знайомий голос Людмили Вікентіївни:

— Не повернуся — не сподівайся!

Відверто кажучи, Ройтберг не сподівався.

Але давня образа далася взнаки і, не витрачаючи час на сантименти, він повторив своє запитання:

— Чим ти...

— Ціаністим калієм! — не дослухавши, відказала слухавка голосом Іродіади і ляснула Ройтберга по вухах пронизливими короткими гудками.

Невимовна, важка, мов дощова хмара, туга за Зоєю несподівано лягла на плечі Валентина Самсоновича.

Якби знати, де вона, — полетів би на крилах в скляні двері її перукарні, впав би стомленим тілом у жорстке і подерте, але таке рідне крісло перед каламутним люстерком і, жадібно оглядаючи повновиде обличчя коханки, видихнув би колись таке звичне:

— Полубокс...

Ройтберг зомлів і скреготнув зубами.

Зою, Зою...

Де ти?..

* * *

...Ось уже кілька годин Семен Петрович Василенко сидів сам-один у своїй порожній квартирі над розкритою валізою, ретельно напакованою рівними зеленими прямокутниками. Сидів, мов стара баба біля розбитого корита, пожовуючи вустами густе повітря, в якому ще витав дух і пух його чотириногого товариша. І відчував, що тепер уже точно: життя скінчилося!

Вир ейфорії від перемоги в музичному шоу зовсім затьмарив йому мізки.

Не встигли відгриміти останні оплески і згаснути софіти, як він зопалу відгукнувся на пропозицію членів парламенту, котрі, як на той гріх, засідали в сусідньому павільйоні і навперейми виторгували у нього вірного Пантелеймона, додавши до суми виграшу ще пару мільйонів зелених.

Пантелеймона придбали для урочистих відкриттів засідань парламенту.

І це спочатку розчулило Василенка, надало значущості і сенсу його життю.

Але тепер, лишившись один у квартирі, він шалено тужив за втратою друга і не знав, що робити з цієї проклятущою — «іудиною»! — валізою.

У першу ж годину важкого протверезіння від успіху він наважився набрати номер Громадської приймальні парламенту з твердим переконанням повернути гроші і забрати оленя назад. Але сонний голос у слухавці ввічливо повідомив, що приймає дзвінки лише про замінування монументів. Про замінування Василенко нічого не знав, адже давно не цікавився політикою і чемно попросив повернути йому купленого парламентарями Пантелеймона, оскільки він передумав і готовий повернути гроші.

Навіть і приплатити.

— Як прізвище вашого Пантелеймона? — запитали його з Громадської приймальні, чим поставили Семена в досить незручне становище, адже як відповісти на це просте запитання, він не знав і розгубився.

— У нього немає прізвища, — розгублено промовив він у слухавку.

— Ну то телефонуйте у відділ для безпритульних! — суворо відповіли йому, і на цьому розмова закінчилась.

І Василенко зів’яв, як жмуток осіннього листя.

Взагалі, наближаючись до критичної межі середнього віку, Семен Петрович все більше приходив до висновку, що життя не має ніякого сенсу. Сенс зблискував перед його очима дрібним мідяком лише в ту мить, коли він... їв.

Тоді він розумів, що робить щось важливе, без чого не існує жодна істота на землі.

Без решти можна було обійтися. Він копнув ногою валізу. Навіщо йому це все? Заради чого?

До