Читати книгу - "Принц Хаосу"

— Це важжливо?

— Дуже, — сказав я, поки шлях стискав мене і відкидав назад на вершину дерева.

— Що тепер, майссстер Мерлін?

— Я повинен потрапити на ленч до матері.

— У такому випадку, кращще сскинь мене тут.

— Я можу повернути тебе у вазу.

— Ні. Я давно не влашштовувала зассад на дереві. Це буде прекрассно.

Я витягнув руку. Глайт розвернулася і витекла в мерехтливі гілки.

— Удачччі, Мерлін. Навіссти мене.

А я спустився з дерева, всього лише раз зачепившись штанами, і пішов по коридору швидким кроком.

Два повороту потому я підійшов до шляху, що веде в головний зал, і вирішив, що краще пройду тут. Я пірнув в нього і вискочив біля масивного вогнища — високі язики полум'я спліталися в кіски — і повільно обернувся, оглядаючи неосяжну кімнату і намагаючись виглядати так, ніби я стою і чекаю тут вже дуже довго.

Здається, була наявна тільки одна персона — моя. Яка, по короткому роздумі, повинна була справляти дикувате враження на тлі вогню, ревучого так витончено. Я привів в порядок сорочку, обтрусився, пробіг гребінцем по волоссю. Я провів огляд нігтям, коли відзначив спалах руху на самому верху величезних сходів, що громадилися по ліву руку.

Спалах виявився сніговою бурею всередині десятифутової вежі. У центрі її танцювали, потріскуючи, блискавки; крижинки побрязкували і розсипалися по сходах; перила вкрилися інеєм, коли вона пройшла мимо. Моя мати. Здається, вона побачила мене в ту ж мить, як я побачив її, бо вона призупинилася. Потім буря утворила коло на сходинках і почала спуск.

Спускаючись, вона плавно змінювала і форму, риси обличчя змінювалися майже на кожному кроці. Я теж почав зміну в ту мить, коли побачив її, і, мабуть, вона взялася за те ж, коли побачила мене. Як тільки я зміркував, що відбувається, я пом'якшив власні потуги трансформації і скасував їх кволі результати. Я і не припускав, що вона зійде до того, щоб пристосовуватися до мене, вдруге, тут, на її власних ігрищах.

Перевтілення завершилося, коли вона досягла самої нижньої ступені, ставши миловидною жінкою в чорних штанях і червоній сорочці з широкими рукавами. Вона знову подивилася на мене і посміхнулася, підійшла до мене, обняла.

Було б нетактовно стверджувати, що я хотів трансформуватися, але от забув. Або зробити будь-яке інше зауваження на цю тему.

Вона відвела мене на відстань руки, опустила погляд і підняла його, похитавши головою.

— Ти що, спав в одязі до або відразу після несамовитих тренувань? — запитала вона мене.

— Неласкаве вітання, мамо, — сказав я. — Просто по дорозі я зупинився оглянути визначні пам'ятки і влип в пару проблем.

— Ти тому і запізнився?

— Ні. Я спізнився, тому що зайшов на нашу галерею і затримався там довше, ніж розраховував. Та й не дуже-то я запізнився.

Вона взяла мене за руку і розвернула.

— Я пробачу тебе, — сказала вона, тягнучи мене до рожево-зеленою з золотими прожилками шляхової колони, встановленої в дзеркальному алькові через кімнату направо.

Я відчував, що від мене не чекали відповіді, і не відповів. Ми увійшли в альков. Я з цікавістю чекав, проведе вона мене навколо стовпа за годинниковою стрілкою або проти.

Проти стрілки, вихід назовні. Все дивніше і дивніше.

Ми відбивалися і перевідбивалися з трьох сторін. Такою була кімната, з якої ми вивалилися. І на кожному обороті, що ми робили навколо стовпа, з'являвся наступний зал. Я спостерігав зміни, немов у калейдоскопі, поки мати не зупинила мене перед кришталевим гротом біля підземного моря.

— Багато часу пройшло з моменту останніх спогадів про ці хвилі, — сказав я, роблячи крок вперед на сніжно-білий пісок, в кришталеве світло, що нагадувало багаття, сонячні відблиски, канделябри і дисплеї на рідких кристалах, всіляких розмірів і безкрайніх можливостей, які клали перехресні веселки на берег, стіни, чорну воду.

Вона взяла мене за руку і повела до піднесеного і обнесеного перилами майданчика на деякому віддаленні праворуч. Там стояв повністю накритий стіл. Внутрішній простір ще більшого сервірувального столика займала колекція підносів, накритих ковпаками. Ми зійшли з невеликих сходів, я посадив маму за стіл і вирішив проінспектувати пряникові хатинки по сусідству.

— Сядь, Мерлін, — сказала вона. — Я обслужу тебе.

— Очманіти, — відповів я, піднімаючи кришку. — Я вже тут, так що перший раунд буде за мною.

Дара встала.

— Тоді шведський стіл, — сказала вона.

— Годиться.

Ми наповнили тарілки і рушили до столу. Як тільки ми сіли, — секундою пізніше — над водою розгалузився сліпучий спалах, висвітив вигнутий аркою купол печерного зводу, схожого на ребристий шлунок величезного звіра, готового переварити нас.

— Не дивися так перелякано. Ти ж знаєш, так далеко блискавці не зайти.

— Очікування громового удару гасить мій апетит, — сказав я.

Вона засміялася одночасно з далеким гуркотом грому.

— Тепер все в порядку? — Запитала вона.

— Так, — відгукнувся я, піднімаючи виделку.

— Дивних родичів дає нам життя, — сказала вона.

Я подивився на неї, намагаючись розгадати сентенцію, але не зумів. І нічого крім:

— Так, — сказати було нічого.

Вона якусь мить вивчала мене, але я сидів з невиразною міною. Так що:

— Коли ти був дитиною, то завжди відповідав односкладово, як знак примхливої дратівливості, — сказала вона.

— Так, — сказав я.

Ми взялися за їжу. Над нерухомим, темним морем палахкотіло щось. При світлі останнього спалаху мені здалося, що я побачив далекий корабель: всі чорні вітрила підняті і наповнені вітром.

— У тебе вже було побачення з Мандором?

— Так.

— Як він?

— Відмінно.

— Щось турбує тебе, Мерлін?

— Багато чого.

— Скажеш матері?

— Що, якщо вона частина цього?

— Я була б розчарована, якщо б не була нею. Все-таки, скільки ще ти будеш згадувати історію з ті'га? Я зробила те, що вважала правильним. І як і раніше думаю, що права.

Я кивнув і продовжив жувати. Через якийсь час:

— Ти пояснила це минулого циклу, — сказав я.

Ліниво плескалися морські хвилі. Веселка стрибала по столу, по маминому лиці.

— Є щось ще? — Запитала вона.

— Чому б тобі самій не сказати мені? — Сказав я.

Я відчув її погляд. Я зустрів його.

— Я не знаю, що ти маєш на увазі, — відповіла вона.

— Тобі відомо, що Логрус розумний? І Лабіринт? — Сказав я.

— Це сказав тобі Мандор? — Запитала вона.

— Так. Але я знав про це до його слів.

— Звідки?

— Ми були в контакті.

— Ти й Лабіринт? Ти і Логрус?

— І те, і інше.

— І з яким результатом?

— Морока, я б сказав. Вони захоплені силовою боротьбою. Вони просили мене вирішити, на чиїй я стороні.

— Яку ти вибрав?

— Ніяку. Навіщо?

— Тобі слід було розповісти мені.

— Навіщо?