Читати книгу - "Знак Зорро"

— Борошняна підбовтка, козяче молоко! — вигукнув Гонзалес — Доне Дієго, ви мій друг і кабальєро, скажіть-но ви мені, чи бачили ви сьогодні ввечері цього сеньйора Зорро?

— Ні, не бачив, наймиліший сержанте.

— Ви не чули, як він проїжджав неподалік гасієнди?

— Ні. Але людина може проїхати мимо так, що її й не почують у гасієнді. Брат Філіп і я розмовляли і саме хотіли розійтися, коли ви приїхали.

— Отже, негідник подався стежиною, що веде до села, — оголосив сержант.

— Ви бачили його? — запитав дон Дієго.

— Ха! Ми вже майже наздогнали його, кабальєро! Але на одному повороті дороги до нього приєдналося людей двадцять з його банди. Вони кинулися і зробили спробу розбити нас, але ми відбили їх і продовжували переслідувати сеньйора Зорро. Нам удалося відокремити його від його молодців, і ми погналися за ним далі.

— Ви говорите, що з ним було двадцять людей?

— Цілих двадцять, що можуть засвідчити мої люди. Він — скалка в солдатському тілі, але я заприсягся, що спіймаю його! і коли ми будемо стояти віч-на-віч…

— Ви розповісте мені про це потім, — сказав дон Дієго, потираючи руки. — Ви розповісте мені, як ви насміхалися з нього під час битви, як ви притисли до стіни і простромили його.

— Клянуся святими! Ви насміхаєтеся з мене, кабальєро?

— Це тільки жарт, сержанте. Тепер, коли ми розуміємо один одного, брат Філіп, можливо, дасть вам і вашим людям вина. Після такого полювання ви, ймовірно, стомилися.

— Вино здається смачним, — сказав сержант.

Увійшов капрал і доповів, що хатини, сараї і стайня обшукані і що не знайдено ані найменшого сліду сеньйора Зорро.

Брат Філіп подав вино, хоч було видно, що він робив це з небажанням, лише виконуючи прохання дона Дієго.

— А що ви робитимете тепер, сержанте? — запитав дон Дієго після того, як вино було поставлено на стіл. — Чи вічно ви полюватимете по всій країні і будете здіймати метушню?

— Негідник напевно повернув назад у напрямку до Реіна де Лос-Анджелес, кабальєро, — відповів сержант. — Він, звичайно, думає, що розумний, але я розгадав його план.

— Ха! А що це за план?

— Він об’їде навколо Реіна де Лос-Анджелес і направиться стежиною до Сан-Луїс Рей. Там він, без сумніву, відпочине якийсь час, щоб увести погоню в оману, а потім знову подасться в околиці Сан-Жуан Капістрано. Це місце, де він почав своє дике життя, чому його і прозвали “прокляттям Капістрапо”. Так, він поїде до Капістрано.

— А солдати? — запитав дон Дієго.

— Ми будемо повільно йти за ним. Ми рушимо до міста і, коли довідаємося про його чергове насильство, то будемо неподалік від нього замість того, щоб знаходитися в гарнізоні. Ми зможемо знайти його по свіжих слідах і продовжити полювання. Ми не матимемо відпочинку доти, доки не вб’ємо або не візьмемо в полон негідника.

— І ви одержите винагороду, — додав дон Дієго.

— Цілком правильно, кабальєро. Я одержу винагороду. Але я бажаю також і помсти. Негідник обеззброїв мене один раз.

— А? Це було тоді, коли він тримав перед вашим обличчям пістолет і змусив вас не дуже вдало битися?

— Це було того разу, мій друже. О, у мене є причини покінчити з ним.

— Неспокійні нині часи! — зітхнув дон Дієго. — Я б хотів, щоб вони закінчилися. Людина не має можливості міркувати. Бувають моменти, коли я думаю, що виїду далеко в гори, де немає інших живих істот, крім гримучих змій і ящірок, і проведу там якийсь час. Тільки таким чином і може людина віддатися міркуванням.

— Навіщо міркувати? — крикнув Гонзалес. — Чому б не перестати думати і не почати діяти? Що за людина були б ви, кабальєро, якби хоч зрідка зблискували очима, трохи сперечалися і час від часу огризалися б. Що вам треба — це кілька жорстоких ворогів!

— Хай збережуть нас від цього святі! — вигукнув дон Дієго.

— Справді, кабальєро! Побийтеся небагато, позалицяйтеся до якої-небудь сеньйорити, напийтеся. Прокиньтеся і будьте людиною!

— Клянуся душею! Ви майже переконали мене, сержанте. Але — ні! Я не зможу витримати такого зусилля.

Гонзалес пробурчав щось у вуса і встав із-за столу.

— Я не особливо люблю вас, брате, але дякую за вино, воно було чудове, — сказав він. — Ми повинні продовжувати нашу подорож. Обов’язок солдата ніколи не закінчується, доки він живий.

— Не говоріть про подорож! — вигукнув дон Дієго. — Я сам повинен відправитися в дорогу завтра вранці. Моя справа в гасієнді зроблена, і я повертаюся до села.

— Дозвольте мені висловити надію, мій добрий друже, що ви не помрете від втоми, — сказав сержант Гонзалес.

Розділ XVIII

ПОВЕРНЕННЯ ДОНА ДІЄГО

Сеньйорита Лоліта, звичайно, повніша була розповісти батькам про те, що сталося за їх відсутності. Однаково дворецький знав і розповів би про це донові Дієго по його поверненні. Сеньйорита Лоліта була досить розумна і усвідомлювала, що краще дати пояснення першою.

Дворецький, посланий по вино, нічого не знав про любовну сцену, що розігралася потім, і йому було просто сказано, що сеньйор Зорро поспішив піти. Це здавалося правдоподібним, тому що його переслідували солдати.

Отже, дівчина розповіла батькові й матері, що за їхньої відсутності приходив капітан Рамон і що він силою, незважаючи на прохання слуги, ввійшов до великої вітальні, щоб поговорити з нею. Може бути, він занадто багато випив або взагалі був сам не свій від рани, пояснила дівчина, але він поводився зухвало і наполягав на своїй пропозиції з запалом, що їй був огидний, і зрештою зажадав дозволу поцілувати її.

— Раптом, — продовжувала сеньйорита, — у кутку кімнати з’явився сеньйор Зорро — а як він туди потрапив, я не знаю. Він змусив капітана Рамона вибачитися і потім викинув його з будинку. Після цього — і тут вона не стала говорити всієї правди — сеньйор Зорро галантно вклонився і пішов.

Дон Карлос хотів узяти шпагу і зараз же піти до гарнізону, щоб викликати капітана Рамона на смертельний двобій; але донья Каталіна була більш стримана і зауважила йому, що своїм учинком він тільки розголосить те, що їхню дочку було ображено; крім того сварка дона Карлоса з офіцером армії зовсім не поліпшить їхнього становища; дон Карлос до того ж у літах, і капітан напевно простромить його за дві секунди і залишить донью Каталіну плачучою вдовою, якою вона бути не хоче.

Отже, дон Карлос ходив назад і вперед великою кімнатою і галасував. Як хотілося б йому бути на десять років молодше або знову мати політичну силу!