Читати книгу - "Виховання почуттів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Делор'є відповів, що в нього нема грошей.
— Мені потрібно, — сказав Фредерік, — дуже потрібно!
А коли Делор'є і вдруге вибачився, він утратив терпіння:
— Ти міг би інколи…
— Що?
— Нічого!
Клерк зрозумів. Він узяв із свого припасу потрібну суму і, відраховуючи монету по монеті, сказав:
— Розписки не вимагаю, бо живу твоїм коштом!
Фредерік кинувся йому на шию, палко запевнюючи в сердечній дружбі. Делор'є зостався холодний. Другого дня він помітив на роялі парасольку.
— А! Он навіщо гроші!
— Я, мабуть, верну її, — легкодухо відповів Фредерік.
Прислужився йому випадок: увечері дістав він листа з жалобною облямівкою, в якому пані Дамбрез, сповіщаючи про дядькову смерть, просила його вибачити, що змушена відкласти приємність із ним познайомитися.
Близько другої години Фредерік прийшов до редакції газети. Замість чекати на нього і везти в своїм екіпажі, Арну виїхав ще напередодні, бо йому кортіло подихати свіжим повітрям.
Щороку, з появою перших листочків, рано-вранці вирушав він на кілька днів підряд за місто, робив тривалі прогулянки по ланах, пив молоко на фермах, жартував із селянками, розпитував про види на врожай і привозив із собою в носовій хусточці пучки салату. Нарешті він здійснив давню мрію — купив дачу.
Поки Фредерік розмовляв із прикажчиком, надійшла мадмуазель Ватназ і дуже розчарувалася, що не застала Арну. Він, певно, затримається там іще днів на два. Прикажчик радив їй «поїхати туди»; вона не могла поїхати, а написати листа боялась: раптом він десь пропаде! Фредерік брався передати його до рук. Вона швиденько написала цидулку і попросила вручити її без свідків.
Через сорок хвилин він був у Сен-Клу.
Будинок стояв на схилі горба, кроків сто від мосту. Садову огорожу ховали два ряди тополь, широкий моріжок спускався до самого берега річки. Ґратчаста хвіртка була відчинена, і Фредерік зайшов.
Арну, простягтись на траві, бавився з котенятами. Ця розвага, видно, поглинула його цілком. Лист мадмуазель Ватназ похитнув його спокійну рівновагу.
— Хай йому чорт! Яка прикрість! Вона має рацію: доведеться їхати.
Тоді, засунувши послання в кишеню, він зробив собі приємність похвалитися своїм володінням. Він показав гостеві все: стайню, хлів, кухню. Вітальня була праворуч; за вікнами, що виходили в бік Парижа, тягнувся трельяж, повитий ломиносом. Раптом у них над головою розляглися рулади: пані Арну, гадаючи, що вона одна вдома, розважалася співами. Вона брала гами, трелі, арпеджіо. Довгі ноти, здавалося, зависали в повітрі, інші стрімко падали, неначе бризки водоспаду, і голос її, проникаючи крізь жалюзі, розривав глибоку тишу й линув у блакитне небо.
Нараз вона замовкла: прийшли сусіди, подружжя Удрі.
Потім вона сама з'явилася на ґанку, а коли ступала по східцях, Фредерік побачив її ногу. Пані Арну була в одкритих черевичках бронзової шкіри з трьома перехресними ремінцями, що золотою решіткою окреслювались на тлі панчохи.
Над'їхали гості. Крім адвоката Лефошера, все це були завсідники четвергів. Кожен приніс якийсь подарунок: Дітмер — сирійський шарф, Розенвальд — альбом романсів, Бюр'є — акварель, Сомбаз — карикатуру на самого себе, а Пеллерен — рисунок вуглем, на якому зображено було щось ніби танець смерті, огидну фантазію, річ пересічну. Юссоне взагалі нічого не подарував.
Фредерік виждав і після всіх підніс їй свого подарунка.
Вона щиро подякувала. Тоді він мовив:
— Але ж… це майже борг! Я був такий лихий на себе…
— За що? — спитала вона. — Не розумію!
— До столу! — втрутився Арну і вхопив його під руку; потім шепнув на вухо: «Ну ж ви й недотепа!»
Ніщо не виглядало приємніше за їдальню, пофарбовану під колір зеленавої води. На одному з її кінців кам'яна німфа занурювала кінчик ноги у басейн, що мав форму мушлі. Крізь одчинене вікно було видно весь сад із довгим моріжком, обіч якого височіла стара шотландська сосна, більше як наполовину всохла; клумби були насипані неоднакової висоти; за річкою широким півколом розлягалися Булонський ліс, Нейї, Севр, Медон. За решіткою, просто навпроти, мчав по воді вітрильний човен.
Спершу говорили про цей краєвид, потім про пейзаж взагалі, і суперечки ще тільки починалися, коли Арну звелів служникові запрягти о пів на десяту коней у кабріолет. Лист од касира кликав його до міста.
— Хочеш, я поїду з тобою? — сказала пані Арну.
— Авжеж! — І він віддав їй низький уклін. — Ви ж знаєте, добродійко, що без вас я жити не можу.
Всі почали її вітати, що вона має такого милого чоловіка.
— О! Та я ж не сама! — лагідно зауважила пані Арну, киваючи на дочку.
Тоді знову мова перекинулась на малярство, заговорили про картину Рюїсдаля, на якій Арну сподівався заробити значну суму, і Пеллерен спитав його, чи правда, нібито горезвісний Саул Матіас минулого місяця приїжджав із Лондона і пропонував за неї двадцять три тисячі франків.
— Щонайчистісінька правда! — І Арну обернувся до Фредеріка: — Це саме той добродій, з яким я того вечора був в «Альгамбрі», не з власної волі, запевняю вас, — ті англійці нітрохи не цікаві!
Фредерік, підозрюючи в листі мадмуазель Ватназ якусь амурну історію, дивувався легкості, з якою статечний Арну знайшов пристойний привід, щоб утекти в місто, але ця нова брехня, зовсім непотрібна, змусила його вирячити очі.
Торговець спитав із невинним виглядом:
— А як звати отого високого юнака, вашого приятеля?
— Делор'є, — не задумуючись відповів Фредерік.
І, щоб загладити вину, яку він відчував перед клерком, почав вихваляти його неабиякий розум.
— Справді? А з вигляду він не такий молодець, як той, другий, прикажчик із транспортної контори.
Фредерік уже проклинав Дюссардьє: чого доброго, вона подумає, що він водиться з простолюдом.
Потім пішла мова про оздоблення столиці, про нові квартали, і стариган Удрі в числі великих ділків назвав пана Дамбреза.
Фредерік, користуючись нагодою показати себе з вигідного боку, сказав, що він знайомий із Дамбрезом. Але Пеллерен вдався тут до філіппік проти крамарів: гендлюють вони свічками чи грішми, різниці між ними він не бачить. Далі Розенвальд і Бюр'є почали міркувати про порцеляну; Арну розмовляв із пані Удрі про садівництво; Сомбаз, веселун старого гарту, втішався тим, що кепкував із її чоловіка, називаючи його Одрі, йменням актора, потім заявив, що він, певно, нащадок Удрі, рисувальника
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Виховання почуттів», після закриття браузера.