Читати книгу - "Метаморфози, або Золотий осел"

17. — Не впускай, пане, ради бога, охлялу від спеки і змучену довгою дорогою ведмедицю між інших звірів, до того ж не зовсім здорових. Може б, краще десь тут, біля дому, знайти для неї досить просторе місце, де приємно повіває вітерець, неподалік від водоймища, щоб тварина могла відсвіжитись? Хіба ж ти не знаєш, що ця порода тварин полюбляє густі гаї, вологі печери поблизу струмка з холодною водою?

Ці перестороги збентежили Демохара. Зважаючи на втрати, яких зазнав, він погодився, щоб ми на свій розсуд поставили клітку десь тут. — Ми самі, — додаю, — ладні вночі вартувати при цій клітці і тварину, змордовану спекою й дорожньою тряскою, своєчасно годувати й поїти тим, до чого вона звикла. — Немає потреби, — відповідає Демохар, — щоб ви цим займалися. Майже вся моя служба, завдяки набутому досвідові, вміє доглядати ведмедів.

18. Отже, ми попрощалися з Демохаром і пішли. Тільки-но опинилися за воротами міста, помітили якусь гробницю, що стояла осторонь від дороги, у відлюдному й затишному місці. Там порозкривали напівпрогнилі від давності саркофаги, в яких спочивали геть стлілі останки померлих. Тут ми й задумали сховати нашу здобич. Потім, згідно злодійських звичаїв, діждавшись у безмісячну ніч тієї пори, коли надходить перший сон і найміцніше оволодіває людьми, вишиковуємо нашу озброєну ватагу перед самими дверима будинку Демохара. Підступили ми сюди, впевнені в успіху. Тразилеон також вибрав найзручніший для грабунку час. Він вийшов з клітки і в одну мить прикінчив усіх до одного сторожів, які позасинали, а потім і воротаря, в якого забрав ключ і відчинив двері. Ми вихором влітаємо й опиняємось у середині будинку. Тут Тразилеон показує нам комору, де, як він увечері помітив, сховано було силу-силенну скарбів. Як тільки ми її спільними зусиллями розламали, я наказав кожному з побратимів набрати стільки золота і срібла, скільки хто зможе нести, і сховати негайно його у саркофагах, — небіжчики збережуть таємницю, — потім швиденько вернутися за новою ношею. Я ж тим часом повинен був задля спільного добра залишитись біля дверей будинку й спостерігати уважно за всім, поки вони не сунуться. Мені здавалося, що самого вигляду ведмедиці, яка буде никати по кімнатах, вистачить для того, щоб навести жах на тих із домочадців, хто раптом проснеться. Бо хто ж, навіть відважний і нелякливий, не накиває п'ятами, побачивши поночі такого потворного звіра-велетня? Хто не замкнеться у кімнаті й не сховається, злякавшись на смерть?

19. Всі розрахунки наші зведені були нанівець нещасливим збігом обставин. Саме тоді, як я нетерпляче чекав на повернення своїх товаришів, якийсь триклятий раб, очевидно стривожений метушнею, а може, він проснувся просто від поганого передчуття, обережно визирнув і бачив, що звір вільно собі ходить по будинку — сюди й туди. Не пройшло й хвилини, як весь дім наповнився челяддю. Від смолоскипів, ламп, воскових, лойових свічок та інших освітлювальних засобів пітьма розсіюється. І ніхто з юрби не кинувся на ведмедицю з голими руками, — хто з дрючком, хто із списом, хто, нарешті, з оголеним мечем, позакривали при цьому всі входи і виходи. Крім того, для облави на звіра нацьковують зграю мисливських псів з довгими вухами і здибленою шерстю.

20. Коли галас посилився, я вже хотів, було, дременути, але. сховався за дверима і звідти спостерігав за тим, як Тразилеон напрочуд хоробро відбивається від наскоків собак. Хоч прийшла вже його остання година, він не забув ні про нас, ні про попередню свою розбійницьку доблесть, завзято захищався вже, так би мовити, у самій пащі Цербера. І далі мужньо виконуючи свою роль, яку добровільно взяв на себе, то відступаючи, то захищаючись різними рухами й вивертами, він зумів вихопитися з будинку. Та хоч і опинився на вільному просторі, не зміг врятуватися втечею. Люто гавкаючи, з найближчого провулка вискакують домові пси і цілою зграєю приєднуються до мисливських, які слідом за Тразилеоном вибігли з будинку. Перед моїми очима відкрилось сумне і водночас жахливе видовисько: роз'ярілі собаки оточили з усіх боків нашого Тразилеона і ну кусати його й роздирати на клапті. Не в силі далі переносити такого лиха, я змішуюся з галасливою юрбою і (єдина річ, чим я міг допомогти другові), не видаючи самого себе, намагаюсь переконати проводиря облави, щоб той перестав переслідувати звіра. «Страшенно тяжкий, — кажу, — й ганебний скоїмо злочин, якщо погубимо такого велетенського й цінного звіра».

21. Але нещасному юнакові не допомогла моя хитра мова. Якийсь кремезний паруб'яга вибігає з дому; несхибним ударом списа прохромлює груди ведмедиці. Зразу слідом за ним ще хтось те саме робить, потім багато людей із юрби, набравшись сміливості, вискакують наввипередки і зблизька наносять звірові тяжкі удари мечем. Так Тразилеон, гордість і окраса нашої ватаги, загинув смертю, гідною вічної пам'яті, до кінця зберігши бойовий дух. Жодним окриком, жодним стогоном він не видав себе і не порушив священної клятви. Навіть тоді, коли його шматували ікла собак і сікли мечі, він ревів і скреготав зубами, як справжній ведмідь. Він загинув, але муками своїми і своєю хоробрістю здобув собі вічну славу. Та на людську юрбу він нагнав такий ляк і жах, що до самого світанку, ба навіть до білого дня, ніхто не зважився ані підійти, ані хоч би й пальцем доторкнутись поваленого звіра. Нарешті якийсь різник, що був трохи відважнішої вдачі, несміливо й повільно розпанахав живіт ведмедиці і виявив у ній героїчного розбійника[105].

Так втратили ми Тразилеона, але слава про нього не вмерла. Ми похапцем запаковуємо здобич, яку охороняли небіжчики, і покидаємо Платеї. Ми подумали собі, немає нічого дивного, що не знаходимо в нашому житті ніякої вірності, ба навіть коли вона і є, то швидко відлітає, як Тразилеон у країну тіней і мерців, щоб не бачити людського віроломства. Ось так, украй виснажені тягарем ноші і труднощами дороги, втративши трьох товаришів, принесли здобич, яку ви оце й бачите перед собою.

22. Після цієї розповіді розбійники узливають нерозведеним вином з золотих чар для вшанування пам'яті загиблих бойових друзів, а потім, проспівавши для розваги кілька пісень на честь Марса[106], трохи втихомирюються. А тим часом згадувана вже стара насипала нам свіжого ячменю, щедро, без будь-якої міри, так що мій кінь, який загарбав собі всю оцю купу, міг почувати себе як на розкішному бенкеті жерців саліїв[107]. Що стосується мене, то я, який ніколи не споживав дяменю, хіба що лише тоді, коли він дрібно змелений і добре зварений, почав нишпорити в кутку, де лежала ціла купа недоїденего хліба з