Читати книгу - "Книга пригод 3"

Минули роки. Помер Йоганн Геердес Норріс, помер і Міхаель ван Берген, багатство якого розтануло, мов сніг на сонці.

Отож в одному з будинків за міським муром на антверпенській набережній сиділа в своїй кімнатці одягнена в чорну жалобну сукню Міга — чарівна юна красуня, ще дуже бліда після довгих безсонних ночей край батькового смертного одра. Вона пряла. В очах її стояли сльози, а серце сповнював невимовний біль і туга. Після батькової смерті бідолашна дівчина залишилася зовсім самотня у великому місті та ще й у такий страшний час, коли слабкі люди були майже беззахисні перед будь-яким гнобителем, будь-яким нахабою.

Невже Міга ван Берген була така вже самотня?

Нещасне дитя! Якраз те, що вона була не зовсім самотня, й додавало їй ще більше клопоту.

Про дочку Міхаеля ван Бергена ще було, звичайно, кому подбати; сирітка, певна річ, знала, що в неї ще є на світі одне вірне серце, що Ян Норріс із Амстердама віддав би за неї останню краплину крові. Але Яна Норріса оголошено поза законом, і якби він попався на антверпенських вулицях до рук іспанців, йому загрожувала б шибениця. А морський гез Ян Норріс з'являвся перевдягнений на антверпенських вулицях досить часто.

Ян Норріс не забув так скоро про свої дитячі враження, як сподівався Ян Геердес Норріс, його батько.

Ян і Міга все ще були нареченим і нареченою. Вони заприсяглись одне одному, що ніяка на світі сила їх не розлучить; та поки був живий старий Міхаель, жодне з них не знало, що з усього цього вийде.

І ось Міхаель ван Берген помер, і минуло вже два тижні після його похорону. Проте кілька місяців тому Ян зник. Чи він іще бодай живий? Може, його вже поглинули хвилі? Або іспанці взяли судно на абордаж, а Яна полонили й повісили?

Хто їй скаже?

Що діяти бідній, покинутій Мізі в цьому спорожнілому для неї світі, якщо Ян загинув?

Поволі насувалася ніч, та лягати в ліжко Міга боялась. Від горя й страху спати вони не могла, навіщо ж лягати? Помалу в кімнатці стало зовсім холодно, але сирота, здавалося, цього не помічала й вугілля до невеличкого каміна не підкладала. Нарешті Міга відставила прядку, затулила долонями обличчя й похилила голову на груди. Так вона сиділа досить довго, аж поки змерзла. Тоді дівчина підвелася й вирішила лягти спати.

Вона ще раз підійшла до дверей, щоб поглянути, чи засунула як слід засуви, й раптом прислухалася — прислухалась, затамувавши дух.

— Міго! — прошепотів хтось за дверима.

Сирота вся затремтіла.

— О Господи!

— Міго! — знов почула вона шепотіння крізь щілину в замку.

Дівчина скрикнула, хутко повідсувала засуви й крутнула ключа. Двері рвучко відчинились, і наступної миті юнак в офіцерській формі полку найманців з іспанським військовим шарфом через плече уже тримав це чарівне дитя в обіймах.

— Міго! O Міго!

— Яне! Любий мій, коханий мій Яне!

На кілька хвилин обоє за палкими поцілунками забули про мову. Та потім юнак сів, здавалося, геть виснажений на стілець поруч, і Міга аж тепер побачила, що одяг у коханого зовсім пошарпаний, що Ян загубив капелюха, а на щоці в нього з невеличкої ранки сочиться кров.

— Боже милий, Яне, що сталося знов? Я вся тремчу, Яне… Ох, ти знов стрімголов кидаєшся в саме пекло… О Яне, Яне, лихий мій Яне!

— На цей раз мене справді ледве не спіймали, Міго! Але не бійся, рибонько, мене ж усе-таки не спіймали… Чорт, якби мені не поталанило, я вже теліпався б, як собака, в зашморгу!

— Ох, Яне, і ти ще кажеш, що кохаєш мене? Що вивезеш мене з цього міста і врятуєш? О Боже праведний! Ти загинеш, і я з тобою, а батько мій теж помер… О святий, милостивий Боже, що зі мною буде? Хто мене захистить, хто мені поможе?..

— Твоя правда. На жаль, правда твоя, бідолашна моя, люба моя Міго! Ось і твій батько помер, а мене тут не було, щоб утішити тебе в тяжку годину. Ми тоді, мабуть, саме плавали туди-сюди біля Дюнкерка — хотіли пустити на дно отих мародерів… Ох, це так жорстоко, Міго, але… але інакше я не міг, і сьогодні ввечері теж не можу. Задля честі нашої вітчизни ніхто не має права шкодувати свого життя… Ох, Міго, Міго, кохай мене бодай трохи, хоч я тобі й поганий захист і опора. Бідний тато Міхаель…

— Дай спокій покійному батькові, Яне! Йому добре; тепер він спить вічним сном, і йому не треба вже нікого боятись… Ох, у ці криваві, жахливі часи мертвим можна тільки позаздрити!

— Не кажи так, Міго! Батькова смерть — це, звісно, велике лихо, але… але тепер ти тільки моя! Тепер у цьому нещасному Антверпені тебе вже ніщо не тримає, і ми можемо вирушити вдвох до Амстердама. Заспокойся, Міго, кохана моя нареченонько, у нас іще будуть ясні дні. Ще трохи, і я заберу тебе звідси й — завваж! — сподіваюся, в супроводі розкішного весільного поїзда, такого, за який не було б соромно навіть королеві. Мабуть, дзвонитимуть дзвони, битимуть барабани, і, може, гарматний салют ознаймить ту радісну годину, коли я повезу тебе з Антверпена. Ось побачиш, збудеться все, що я оце довірив тобі під великим секретом!

— Ох, це тільки мрії, мій невгамовний, мій любий Яне Норрісе! Скажи, як же тобі пощастить Так урочисто забрати мене звідси? Ні, не говори нічого, бо це просто божевілля. Розкажи краще про ту небезпеку, якої ти щойно уник. Тепер мені не страшний ніякий кошмарний сон — про мене подбаєш ти, шалений мій Яне!

— Не такий я шалений, як ти собі гадаєш, любонько! — всміхнувся юнак. — А то капітан чорної галери не став би покладатись на голову й ноги, руки і серце Яна Норріса так, як він це робить. Сюди, до міста, мене привела важлива справа… Ми хочемо здійснити подвиг, про який сини й дочки Антверпена й через сто років співатимуть у піснях. Щоб дещо дізнатись, я перевдягся в це лахміття й замість штанів голландських моряків натяг німецькі. А тепер послухай, Міго. Я залагодив на набережній свої справи й довідався, що чотири Спінолині галери сьогодні вдосвіта вийшли полювати за чорною галерою. На жаль, почув я й про те, що в тебе