Читати книгу - "Шоколад із чилі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Цмулив уже третє пиво й роззирався клубом. Помітив, що після «Гіннесса» його англійська дедалі покращувалася. За кілька хвилин він стане таким самим розкутим і компанійським, як у Польщі. А може, навіть більше? Раніше він так не розважався, та й товариства не прагнув, але тепер зрозумів, що багато втратив. Тут точилися справжні розмови, це був справжній світ. Його сповнювала музика. Адріан нарешті відчув, що живе на повну. У нього купа друзяк і, звісно, тут крутилося чимало дівчат, хоча в нього була Лінка, тож він не скористався нагодою познайомитися ще з кимсь. Раптом із гіркотою подумав, що, власне, значить, що вони з Лінкою разом. Якщо разом, то чому її тут немає? Невже вона справді вважає, що такого віртуального контакту йому достатньо? Згадалося, як вони посварилися тоді на мосту, як він їй сказав, що виїздить, а Лінка його не переконала залишитися. Звісно, то було раніше, задовго до літа і її дня народження, та що з того? Вона могла тоді щось зробити, і тепер вони сиділи б у Польщі, разом, в «Оксамиті». Згадалося, як вони цілувалися в лісі, тоді, на її дні народження. Смак тих поцілунків. А що тепер? Порожнеча. Вирішив бодай нині не думати про Лінку. Допив пиво й підійшов до бару, щоб замовити наступне, навмисне зупиняючись неподалік гурту сміхотливих дівчат. Джил усміхнулася, побачивши його.
ГРУДЕНЬ
Папка: Робочі копії
Від: adrian@priv.poczta.com
До: linka@gmail.pl
Як тобі про це сказати? Не знаю, чи про таке взагалі можна комусь розповісти. Скажу коротко: учора я був у клубі, зустрів Джил, і ми поїхали до неї… Зрештою, вона мене переконала піти з ними на вечірку й увесь час була такою привітною… Розумієш, у мене тут зовсім немає друзів, я почуваюся так самотнім. А тоді всі якось пішли, і Джил попрохала мене намалювати її. Принесла папір, олівці, ми пили пиво, і я малював. Це сталося якось несподівано, я сам не знаю, як, але ми почали цілуватися, а тоді… Я справді не хотів цього, я взагалі її не знаю, усе якось закрутилося так, наче я зовсім не брав у цьому участі. Я нічого не відчуваю до неї, сумую за Тобою, Лінко. Я так радів, що побачу Тебе на свята, а тепер не знаю, що робити. Адже не можу вдавати, наче нічого не сталося. Я в розпачі. До ліцею не пішов, збрехав, що застудився, хоча тітка, здається, здогадалася, що це похмілля. Моральне. Ніколи не думав, що можу заподіяти Тобі таке горе, не розумію, що зі мною сталося. Лінко, я так сильно Тебе кохаю. Боюся, що Ти ніколи мені цього не пробачиш.
А.
* * *
Коли Лінка натиснула на кнопку дзвоника біля хвіртки на вулиці Нобеля, а тоді відчинила після довгого сигналу домофона, за фіранкою, на другому поверсі, довга тінь неначе змаліла, мовби складаючись навпіл. Літній чоловік глянув у вікно на дівчину, тоді сів на ліжку й перевів подих. Мусив зізнатися сам собі, що не має сили довго стояти, про те, щоб походити, навіть мови не було. Його час поволі добігає кінця. Щоправда, Дарек завжди торочив своє, мовляв, батькові лише вісімдесят, ще до старості далеко, ні на що особливо він не слабує, хіба що трохи серце підводить, проте він відчував, що його час от-от настане. Він тільки й міг, що сидіти тут, тричі на день їсти те, що приготувала пані Стася й час від часу бачити сина. А ця його нова ідея… Старий чоловік розсердився не на жарт. Про що можна розмовляти з якоюсь молодою дівчиною? Єдине, із чим він міг погодитися, це обіцянка, що вона йому читатиме, бо в нього очі страшенно боліли й пекли від читання. Та коли побачив, як дівчина дзвонить у хвіртку, його хворе серце закалатало дужче. Дівчина нагадувала йому когось. Ні, про це він не думатиме. Ці справи давно закриті. Що було — загуло! Проте руки тремтіли, а серце продовжувало тенькати. Ця фігура, волосся… Може, він збожеволів?
Лінка попрохала каву з молоком. Занепокоєно дивилася на сходи, думаючи про те, що чекає на неї нагорі. Може, те, що пан Даріуш запросив її спершу сюди й запропонував щось випити, означає, що їй слід якось підготуватися до зустрічі із цим старим добродієм?
— Мій батько… складна людина.
«Ну, звісно, але треба було мені про це раніше сказати, — подумала Лінка, роздивляючись у вікно плющ, який обплів веранду. — А не тепер, коли я вже сюди прийшла. За зеленою стіною листя будинку майже не видко. Кажуть, плющ може вбити людину…» — подумала Лінка й здригнулася.
— Що значить складна? — вона сьорбнула кави й мало не скрикнула від захоплення. Яка смакота! Ніби й нічого такого, звичайна кава з кавоварки, але мабуть, якась особлива. Пан Даріуш помітив її подив.
— Бачу, тобі смакує. Я купую її неподалік, у маленькій крамничці, де продають каву й чай. Моїй дружині вона дуже подобалася, то і я звик…
— Ви одружений? — вихопилося Лінці.
— Був. Ми розлучилися.
— Пробачте, я не хотіла…
— Це не таємниця. Нічого страшного.
Може й нічого, проте він важко зітхнув. Про дітей уже не питатиме.
— Я просто призвичаююся до смаків, — продовжував він. — І не лише до смаків. Я, як то кажуть, маю сталі призвичаєння. Батько теж такий самий. Ненавидить чай у пакетиках. Звичайно, Стася заварює чай, і тобі, мабуть, не доведеться цим займатися, але якби знадобилося, то не забудь, що це неодмінно має бути «Юннань», заварений у чайничку. І не намагайся провітрювати його кімнату, він ненавидить протяги… Не відкривай фіранок, бо він не любить світла…
— А є щось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад із чилі», після закриття браузера.