Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

людської мови. Боже! Якби він міг добрати таких слів, щоб і вона побачила все те, що бачить він. Його пройняло гостре бажання намалювати їй ті образи, що несподівано спалахнули в дзеркалі його уяви. Ага, ось воно, що! Вій знайшов розгадку. Це й є той дар, що мають великі митці,— письменники й поети. В цьому секрет їхньої величі. Вони вміють вбирати в слова свої думки, почуття й видива. Собаки, дрімаючи на сонці, часто скавчать і гавкають, але не можуть розказати, що їм приснилось і чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. А отже й він сам немов той пес, що спить на сонці. Бачить чудові казкові сни, а ні на що не здатний, як тільки заскавчати перед Рут. Годі вже спати на сонці! Він встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки прозріють очі і розв’яжеться язик, і він здолає поділитися з нею скарбами своєї фантазії. Збагнули ж інші люди тайну слів, зробили їх своїми слухняними рабами, навчилися сполучати їх так, щоб укупі вони набирали глибшого змісту, ніж кожне зокрема. До глибини душі вразив його промінчик цієї тайни, і він знов полинув сонячними рівнинами й зоряними просторами… як раптом спостеріг, що запала тиша, і побачив Рут, яка з усміхом в очах дивиться на нього.

— Велике видиво мені явилося, — сказав він і на звук власного голосу відчув, як затріпотіло йому серце.

Звідки взялись у нього такі слова? Вони так влучно пояснили цю мовчанку. Це просто диво. Ніколи не надавав він такої чудової форми чудовій думці. Але ж він ніколи цього й не пробував! Авжеж, так. Тепер усе ясно. Він просто ні разу не пробував. А от Свінберн пробував, і Теннісон[11], і Кіплінг, і всі інші поети. Він пригадав своїх «Ловців перлів». Він ніколи ще не важився на велику річ, щоб напоїти її красою, що горіла в ньому. Цей нарис можна було б зробити зовсім інакше. Його вразила безмірність краси, що таїлася у нього в душі, і він запалився сміливою думкою. Чого б йому не оспівати цю красу в гарних віршах, як робили це великі поети? А таємнича розкіш і чудо його неземного кохання! Чого б йому не змалювати й це, як інші поети? Вони ж бо оспівують кохання! І він зробить так само, хай йому чорт!..

У вухах Мартінові пролунав його власний вигук. Захопившись видивами, він почав мріяти вголос. Кров бухнула йому в обличчя, і він почервонів по саме волосся під бронзовою засмагою.

— Я… я перепрошую, — пробурмотів він. — Я задумався.

— Це прозвучало, як молитва, — мужньо спробувала вона пожартувати, хоч усередині в ній усе якось стислося, заніміло. Вона ж бо вперше почула лайку з уст знайомої людини і була глибоко вражена — не тільки тому, що це суперечило її поглядам та вихованню, а більше тому, що це був дужий повів життя, який раптом залетів у заповідний сад, де в захистку цвіло її дівоцтво.

Але вона пробачила йому і навіть сама здивувалася, як легко це виявилось. Кінець кінцем, йому можна було все пробачити. Умови не дозволили йому бути схожим на інших чоловіків, але ж він працював над собою, і не без успіху. їй і на думку не спадало, що її вибачливість може мати якусь іншу причину. Вона відчувала до нього справжню ніжність, хоч сама про це не здогадувалась. Та й звідки було їй знати? Проживши до двадцяти чотирьох років спокійно й безтурботно, без ніяких любовних захоплень, вона не навчилася глибше розумітись на своїх почуттях і, ані разу не запалившись коханням, не могла збагнути, що запалилася тепер.

РОЗДІЛ XI

Мартін знов узявся до своїх «Ловців перлів», що їх, певно, давно б уже скінчив, якби раз у раз не перекидався на писання віршів. Він пробував складати любовні поезії, навіяні почуттям до Рут, але жодної не закінчив. Він побачив, що оспівувати кохання в чудових віршах за один день не навчишся. Опанувати риму, розмір і будову вірша не так легко, а тут ще треба осягти щось незбагненне й невимовне, що він відчував у творах великих поетів, але неспроможний був надати своїм. Це був невловний дух поезії, якого він прагнув і шукав, та ніяк не міг ухопити. То він займався перед ним яскравим полум’ям, то слався тремткою поволокою, і все був недосяжний, хоч іноді йому щастило впіймати його стріп’я і вплести їх у фрази, які лунали у нього в голові наче музика, або проносились в уяві імлистими образами небаченої краси. Це боліло його. Ревне бажання поривало до слова, але міг він лопотіти саму буденщину, як і всі інші люди. Він читав свої вірші вголос. З розміром усе було гаразд, рима й ритм теж звучали бездоганно, але той запал і піднесення, що мав він у душі, годі було відчути. Він не розумів, чому так, і, пригнічений та розбитий, знов брався за свого нариса. Проза, безперечно, давалася куди легше.

Слідом за «Ловцями перлів» він написав ще нариси про морську службу, про ловитву черепах, про північно-східні пасати. Потім на пробу почав писати коротеньке сюжетне оповідання, але так розходився, що замість одного написав шість і порозсилав їх до різних журналів. Він писав одну річ за другою, невтомно працюючи з ранку до пізньої ночі, і кидав роботу тільки для того, щоб піти до читальні чи бібліотеки або відвідати Рут. Він був безмірно щасливий — жив повним життям, горів у якійсь невгасимій творчій гарячці. Відчував ту радість творчості, що вважають її за привілей богів. Усе, що його оточувало — запах прілих овочів і змилків, занехаяна постать сестри і глузливе обличчя містера Хігінботема, — все це здавалось йому сном. Справжній світ був у нього в уяві, і те, що він писав, було скалками цього світу.

Дні стали закороткі Йому так багато треба було вивчити. Він обмежив свій сон п’ятьма годинами і вважав, що цього цілком досить. Спробував спати навіть чотири з половиною години, але як не прикро, мусив вернутися до п’яти. Він радо віддавав увесь час своїм захопленням. Йому шкода було кидати писати, щоб узятись до науки, а науку припиняти, щоб піти до бібліотеки, шкода було відриватися від цих скарбів знань або від журналів, що в них він силкувався збагнути таємницю письменників, яким пощастило спродати свої твори. Коли під кінець відвідин Рут йому треба було нарешті вставати й іти, у нього