Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.

— Я? Потихеньку. А як… ви?

— Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобою працює. А ти вивчилася? У місто виїхала?

— Ні. Живу, де й жила.

— До цього часу у селі? У тій самій хаті?

— Так.

— Заміжня? Дітки є?

— Ще немає.

— Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?

- Є.

— То онуків скоро чекати?

— Побачимо, — відказала Соня й знизала плечима.

— Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.

— Я не тримаю.

— Одним випадає доля гарна, живуть все життя, як сир у маслі купаються, а мені… Така у мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти — молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.

Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання і нічогісінько не розуміла.

— Чому ж ви не приїхали до мене?

— Чому? Чому? — жінка схлипнула, налила собі у брудну чашку горілки. — Будеш?

— Ні. Я не п’ю.

— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Поїсти в хаті нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.

— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.

— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?

— У вас була я.

Жінка налила собі ще, випила, вже не закусуючи.

— Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я про тебе лягала спати та вставала весь час думаючи. І про Петруся ніколи не забувала, — жінка розпустила нюні.

— Про Петруся? Хто він такий?

— Це я його так назвала, — вона витерла сльози долонею. — Свого синочка, твого братика. А взагалі, офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.

— Де… Де ви його полишили? — впалим голосом запитала Соня.

— Де? Де? В пологовому будинку. Де ще можна? — буркнула жінка. — Тільки ти про це нікому на селі ані гу-гу. А то я підпила, розпустила язика. Добре?

— Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!

— Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім все, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, — жінка кивнула на пляшку, — збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли трапилося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина у тебе буде і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Жаль було Пєтєчку залишати у пологовому будинку, жаль. Гарний був хлопчик, красивий, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам'ятаю. Він на три роки молодший тебе, так, точно на три.

— І ви його полишили там?

— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає дитину, аніж я його колись придушу. Я вчинила правильно. Чи не так?

Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила у руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.

— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала я до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю і дізнаюся, що його вже усиновила якась заможна родина.

З жінки знову полилися горохом п'яні сльози.

— Тепер я не знаю, де мій Пєтєчка, а, може, він і не Пєтєчка, то грець з ним! Що було, то було. Ти як, доню?

— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.

— Помер?

— У нього інсульт. Лежить прикований до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.

— Так ось, чого ти приїхала, — жінка похитала головою. — Грошей просити, — помовчала. — А я думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.

— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати у ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.

— Ти працюєш?

— Так. Звичайно ж.

— Де?

— Поштаркою.

— Зарплатню отримуєш?

— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплатню. Мені ще потрібні гроші.

— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?

— Так.

— А ще що розказував? Що я розпусниця?

— Це неважливо, принаймні, зараз.

— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я його кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні бидла попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, в чому моя провина? — жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.

— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги.

— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я — ніщо, так, пусте місце.

— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?

— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?

— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.

— Добре, добре. Воно, можливо, й на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка, показавши відсутність передніх зубів.

Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю — знала напевне.

Жінка провела Софійку до хвіртки.

— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться